Мені 62, йому 68: ми розлучаємося після 35 років шлюбу

Меня звуть Оксана Василівна, мені шістдесят два. Мойому чоловікові Петрові — шістдесят вісім. Разом ми прожили більше тридцяти п’яти років. Здавалося б, життя вже налагодилося, діти виросли, дім наповнений спогадами, попереду — спокійна старость удвох. Я вірила, що у нас усе добре. Так, побут, так, мало романтики. Але ж ми — сім’я.

На Новий рік діти, як завжди, «здали» нам свого кота Максима та поїхали святкувати кудись у Карпати. Ми з Петром залишилися вдвох. Одного разу під час цих довгих вихідних він сказав, що хоче поїхати до рідного села на кладовище — відвідати батьків, заодно заїхати до сестри. Я провела його без зайвих питань.

Минув тиждень. Він повернувся — зовні все як завжди. А ще через кілька днів раптом оголосив, що подає на розлучення. Спокійно так, без істерик. «Я більше так не можу. Я зустрів людину, яка мене розуміє. І яка зможе мене… вилікувати».

Я просто оніміла. Спочатку подумала — жартує. Але він говорив це цілком серйозно. Виявилося, поки я доглядала за домом, прала його сорочки й варила борщ, він відновив зв’язок зі своєю давньою коханкою — жінкою, з якою зустрічався ще до нашого шлюбу. Вона знайшла його через інтернет. Живе в тому ж місті, де й його сестра. І коли він поїхав «на могилки», насправді провів три дні у неї.

Вона — вдова. І за його словами, у неї «все є»: трикімнатна квартира у Львові, дача на Київщині, кілька авто і… здібності екстрасенса. Вона, мовляв, практикує тибетську медицину, лікує травами, робить масажі, читає аури й, як він висловився, «відчуває хвороби на енергетичному рівні». Навіть рак, якщо він на початковій стадії, може «заговорити».

Вона обіцяла йому здоров’я, турботу і, як бонус, дачу з машиною в подарунок — якщо він розлучиться та одружиться з нею. Ось так, за три дні, розвалилося все, що ми будували десятиліттями.

Він вимагав, щоб я терміново пішла до ЗАГСу і подала на розлучення. Я відмовилася. Сказала, що не буду брати участь у цьому цирку. Тоді він сам подав документи. Про те, що призначено засідання, я дізналася випадково — від знайомої в суді. Прийшла, приголомшена, і вимагала пояснень.

А він написав у позові, що ми «не жили разом вже шість років» і «не спали в одному ліжку п’ятнадцять років». Усе це брехня. Так, між нами було холодно, так, ми більше нагадували сусідів — але жили під одним дахом, ділили побут, розмовляли, вирішували спільні справи. І я не можу зрозуміти, як людина, з якою я провела усю свідому життя, могла так легко викреслити мене заради якоїсь самозванки з тибетськими маслами й обіцянками «енергетичного чищення».

Зараз я чекаю суду. Сплю погано. Іноді просто не маю сили встати з ліжка. Усе руйнується. Не так страшне саме розлучення, як ця зрада. Він живе у нашій квартирі, але спілкується зі мною, як із чужою. Холодно, відсторонено, ніби я йому набридла, ніби увесь цей час він мене терпів. А коли я, як остання наївна жінка, попросила його опам’ятатися, він лише знизав плечима: «Оксано, ми вже давно живемо, як сусіди. Я хочу бути з тими, хто мене цінує».

Мені страшно. Не за себе. За ту жінку, яка була зі мною все життя — ту, яку я більше не впізнаю у дзеркалі. Як тепер жити, коли все, що вважала міцним, виявилося ілюзією? Коли ти шістдесят два роки була дружиною, а за одну зиму раптом перетворилася на нікому не потрібну бабулю?..