Свекруха диктує умови в моєму домі? Я нагадала, хто тут господиня!

Колись моя свекруха вирішила, що в моїй хаті буде порядкувати на свій лад. Я їй нагадала, хто тут справжня господиня.

Так і сталося, що довелося пустити її під мій дах. Не через бажання, а через свого чоловіка — доброго чоловіка, що благав допомогти його матері у скрутний час. Я погодилась, стиснувши зуби, бажаючи зберегти мир у сім’ї. Та, певно, вона про це швидко забула.

Вона одразу ж почала встановлювати свої порядки, ніби то її хата. Хоч я й казала, що це моя оселя, і сторонніх правил тут не буде. Ми з нею ніколи не ладнали. Вона не любила, що я не слідую за її наказами, а мене дратувала її звичка тиснути та повчати.

Скаржилася чоловікові, але він — розсудливий — не вірив її наклепам. Вона й справді не могла змиритися, що хата — моя. Її бісило, що не виходить гнути тут свою лінію.

У неї була молодша донька — Соломія, на чотири роки молодша за мене. Рік тому вона вийшла заміж, вже чекаючи дитину. Молоді оселилися з батьками чоловіка, та довго не втрималися. Через півроку після пологів Соломія втекла до матері. Свекруха при біді голосила:

— Замучили мою дитину! Яка ж вона свекруха — гадюка, а не жінка! Тільки й знає, що кусати, принижувати! Ну як так можна з невісткою?

Я ледь не реготала. Бо та «жахлива» свекруха — точна її копія. Просто дзеркало. Що ж, заслужено — хай поживе в своїй шкурі.

Соломія не розлучилася, чоловік допомагав грошима. А за місяць повернувся до дружини — тепер уже в одну кімнату до свекрухи. Там було це тісно! Вона ночувала на кухні, зятем не керувала, а Соломія, що кумедно, за чоловіка горой стояла:

— Мамо, не смій руйнувати мою родину!

Я тоді їй прямо сказала:

— Може, попросите їх зняти хату?

— Та на що? Соломія в декреті, а чоловік заробить жменю грн. Що вони знайдуть?

— Це їхні клопоти. До нас це не стосується.

Але вона все частіше приходила до нас. Спочатку нарікали на долю, потім — на біль у спині від кухонного дивана, потім — на свару з зятем. А тоді й вистрілила:

— Я більше не можу з ними! Пустіть мене до вас? На трохи?

Я хотіла відмовити. Та чоловік благав:

— Матуся буде лише два місяці. Я вже домовився з Соломією, скоро знімуть помешкання.

Я здалася. Але одразу ж поставила умови. Вона кивала: «Звісно, доню, я все розумію». Спочатку була тихою, мов миша. Але потім почалося…

Вона перекроювала простір: свої серветки розкладала, картини перевішувала, штори нові запропонувала. Я терпіла, потім скаржилася чоловікові. Він пробував поговорити — марно. Місяці йшли, «тимчасово» перетворилося на півроку. Соломія, як я й гадала, переїжджати не збиралася.

Свекруха все частіше чіплялася: «Воду марнуєш!», «Не так вариш!», «Не вмієш прибирати!» Одного разу викинула всю мою хімію, купила якесь сіре мило, що смерділо на всю хату: «Хімія — отрута, житимемо за старим звичаєм!»

А ще регулярно викидала їжу з холодильника, навіть щойно приготовлену. Говорила, що то «погана енергетика» чи «некорисна для мого сина». Я зірвалася. Не бігла до чоловіка, сама вилила усе набекрень:

— Ви живете у МОЇЙ хаті. Я пустила вас — ТИМЧАСОВО. Час сплив. Збирайтеся й вертайтеся до доньки. Мені вже друга мати не потрібна. Я доросла й не дозволю тут нікому командІ з того дня в моїй хаті знову запанував справжній порядок.