Connect with us

З життя

Я вже подумки зібрала сумку, щоб втекти з дитиною від сімейних утисків

Published

on

Сьогодні я у думках зібрала сумку з найнеобхіднішим — треба втікати з сином від чоловіка та його родини з цього села. Ні, я не збираюся присвячувати своє життя їхнім козам, коровам та нескінченним грядкам. Вони думають, що раз я вийшла заміж за Ігоря, то автоматично погодилась на роль безоплатної робітниці на їхньому подвір’ї. Але це не так. Це не моє життя, і я не хочу, щоб мій син ріс у цьому болоті, де єдиний розваг — обговорення того, скільки молока дала корова Зірка.

Коли я тільки приїхала сюди після весілля, все здавалося не таким страшним. Ігор був уважним, його батьки — Тетяна Миколаївна та її чоловік — виглядали доброзичливими. Село видавалося мальовничим: зелені луки, чисте повітря, тиша. Я навіть подумала, що можу звикнути. Та реальність швидко все розставила на місця. Через тиждень після переїзду Тетяна Миколаївна вручила мені відро та відправила доїти кіз. «Ти ж тепер наша, Оленко, треба допомагати!» — сказала вона з посмішкою, від якої у мене досі мороз по шкурі. Я, міська дівчина, яка в житті не тримала нічого важчого за телефон, мала за вечір навчитися доїти. Це був перший дзвіночок.

Ігор, як виявилося, не збирався мене захищати. «Мама правий, у селі всі роблять», — сказав він, коли я наважилася заперечити. І так почалося моє нове життя: підйом о п’ятій, годування тварин, поління городів, прибирання, готовка на всю родину. Я почувалася не дружиною, а служницею. А якщо я наважувалася попросити вихідний, Тетяна Миколаївна закачувала очі та починала свої промови: «За нашого часу жінки працювали від світу до світу, і ніхто не скаржився!» Ігор мовчав, ніби його це не стосувалося.

Мій син, якому всього три роки, став для мене єдиним світлом. Я дивлюсь на нього і розумію — він не повинен рости тут, де його майбутнє — це або ферма, або місто, де він буде чужим. Я хочу, щоб він ходив у хороший садочок, вчився, пізнавав світ. А тут? Тут навіть інтернету нормального нема, щоб завантажити мультики. Коли я згадала про гурток малювання у сусідньому селищі, Тетяна Миколаївна лише знизала плечима: «Нащо це йому? Нехай краще вчиться доїти корову, знадобиться!»

Я намагалася говорити з Ігорем. Пояснювала, що тут мені важко дихати, що це не те, про що я мріяла. Але він лише хитав головою: «Усі так живуть, Оленко. Що тобі ще треба?» А нещодавно я дізналася, що Тетяна Миколаївна вже шукає, де б купити ще одну корову — і, звісно, усе знову ляже на мене. Це стало останньою краплею.

Я почала таємно відкладати гроші. Трохи, але на квитки до міста вистачить. У мене є подруга в обласному центрі, обіцяла допомогти з житлом. Я уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, корів і докори Тетяни Миколаївни. Мрію про маленьку квартирку, де буде лише наша родина, де я зможу працювати, а син — рости в гарних умовах. Я хочу знову почуватися людиною, а не машиною для роботи.

Так, мені страшно. Я не знаю, що чекає на нас у місті. Чи знайду роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне: я не можу залишитися тут. Коли я бачу, як мій син грається у дворі, я розумію — він заслуговує більшого. І я теж. Не хочу, щоб він пам’ятав свою матір зламаною, зневіреною, відданою чужим очікуванням.

Тетяна Миколаївна недавно зауважила, що я «занадто міська» і ніколи не стану своєю тут. Знаєте, вона має рацію. Я не хочу бути своєю в цьому світі. Я хочу бути собою — Оленою, яка мріяла про кар’єру, подорожі, щасливу родину. І я зроблю все, аби повернути це життя назад. Навіть якщо треба буде взяти дитину й втекти туди, де нас ніхто не змусить доїти корів.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 5 =

Також цікаво:

З життя41 хвилина ago

Приготуй, прибери та заробляй сам – я не твоя служниця!

— Хочешь ковбасок чи яєшню? — запитала Олеся. Андрій сидів за столом, гортаючи новини в телефоні. — Ковбаски. Тільки без...

З життя3 години ago

Краса квітів: Життя поруч з розкішшю

Жінка жила у гарному будиночку. Поруч, на квітнику, розцвітали гортензії й петунії. Фіолетове шаленство кольорів просто запаморочувало. Вона згортала ноги...

З життя6 години ago

«Вік не перешкода: несподіване відкриття»

Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього аж на дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона...

З життя9 години ago

Дорога додому: втомлена, але сповнена сподівань.

Сон був мов із казки, але водночас дивний і тривожний. Оксана поспішала додому. Десята година вечора, а їй так хотілося...

З життя9 години ago

Вигнання з дому: жінка з поламаним чемоданом вирушає в невідомість!

Олені було 72 роки, коли власний син вигнав її з дому — і все через одну просту причину: вона втратила...

З життя11 години ago

СМАЧНІ ПРИГОДИ У РЕСТОРАНІ.

**ПОХІД У РЕСТОРАН.** — Вперед за пригодами! — сказали одна одній кращі подруги, закидаючи валізи у багажник. Поїзд рушив точно...

З життя13 години ago

Не втрачай своє щастя заради змін, — викрикувала мати

Мамо, я більше не можу так жити, — Оксана стояла біля вікна, дивлячись на сіре небо, затягнуте важкими хмарами. —...

З життя15 години ago

Коли буденність розриває стосунки: зважитися на зміни чи залишитися?

— Ти зовсім звичайнішала. Погладшала. Не хочу шукати іншу, й у мене нікого нема на стороні, клянусь. — Але й...