Я вже морально готова втекти з дитиною від чоловіка і його родини, залишивши село позаду

Щоденник:

Я вже зібрала свої речі у сумку, ховаючи всі необхідні дрібниці, щоб втекти з сином від чоловіка та його батьків із цього села. Ні, я не збираюсь присвячувати себе їхнім козам, коровам і нескінченним городкам. Вони гадають, що раз я вийшла заміж за Андрія, то автоматично погодилась на роль безоплатної робітниці на їхньому подвір’ї. Але це не так. Це не моє життя, і я не бажаю, щоб мій син ріс у цьому закутку, де єдине розвага — обговорення того, скільки сметани здоїла корова Маруся.

Коли я тільки приїхала сюди після весілля, усе здавалося не таким страшним. Андрій був уважним, його мати, Ольга Степанівна, і батько виглядали добродушними. Село було мальовничим: простір, зелень, свіже повітря. Я навіть подумала, що звикну. Але реальність швидко все розставила за місцями. Вже через тиждень після переїзду Ольга Степанівна вручила мені відро зі словами: «Ти ж тепер наша, Оленко, треба допомагати!» Її усмішка аж викручувала душу. Я, киянка, яка в житті не тримала нічого важчого за телефон, мала за вечір навчитися доїти козу. Це був перший дзвоник.

Андрій, як з’ясувалося, і не думав мене підтримувати. «Мама правий, у селі всі працюють», — відповів він, коли я спробувала заперечити. І так почалися мої будні: підйом о п’ятій, годування худоби, прополювання буряків, прибирання, готування на всіх. Я почувалася не дружиною, а покоївкою. А коли наважувалася попросити вихідний, Ольга Степанівна лише скривилась: «За нашого часу жінки горбатились день і ніколи не нарікали!» Андрій мовчав, наче його це не стосувалося.

Мій син, всього три роки, став для мене єдиною радістю. Дивлюсь на нього й розумію: не хочу, щоб він ріс тут, де його майбутнє — це ферма чи чужі міста, де він буде ніким. Хочу, щоб він ходив у садочок, вчився, пізнавав світ. А тут? Тут навіть інтернету нема, щоб завантажити дитячі пісеньки. Коли я обмовилася про те, що хочу записати сина на танці у сусіднє село, Ольга Степанівна лише хмикнула: «Нащо йому це? Краще нехай вчить корову пасти, знадобиться!»

Я намагалась піти на розмову з Андрієм. Казала, що тут задихаюся, що це не те, про що мріяла. Він лише здвигає плечима: «Усі так живуть, Оленко. Того тобі треба?» А недавно дізналась, що Ольга Степанівна вже планує розширити хлів і купити ще одну корову. І, звичайно, уся робота знову ляже на мене. Це була крапля.

Я почала таємно відкладати гроші. Трохи, але на квитки до Києва вистачить. У мене там подруга, обіцяла допомогти з житлом. Вже уявляю, як ми з сином сідаємо в автобус, залишаючи позаду це село, кіз, коров і докори Ольги Степанівни. Мрію про маленьку квартирку, де буде тільки наш затишок, де я зможу працювати, а син — рости серед книжок, а не гною. Хочу знову почуватися людиною.

Звичайно, мені страшно. Чи знайду роботу? Чи вистачить грошей? Але я знаю одне: не можу залишитися тут. Кожного разу, коли бачу, як мій син грається у дворі, думаю — він заслуговує кращого. І я теж. Не хочу, щоб він пам’ятав матір, зламану чужими чеками.

Ольга Степанівна недавно кинула, що я «занадто міська» і ніколи не стану тут рідною. Знаєте, вона має рацію. Я не хочу тут приживатися. Я хочу бути собою — Оленою, яка колись мріяла про роботу в кав’ярні, про подорожі, про щасливе материнство. І я зроблю усе, щоб повернути ці мрії. Навіть якщо доведеться взяти дитину за руку й піти туди, де ніхто не змусить мене доїти корів.