Що ви думаєте? Родичі моєї свекрухи приїхали за два тижні до свята і, здається, не збираються їхати

Ну, що ви скажете? До нас нагрянули родичі від моєї свекрухи, Тетяни Степанівни, за два тижні до Великодня, і, схоже, збиратися назад не поспішають.

Я, Оленка, вже й не знаю, чи сміятися, чи плакати. Ці гості – справжній «сюрприз», і, здається, вони вирішили перетворити наш дім на власний готель. А Тетяна Степанівна, замість щось їм натякнути, лише підтакує та годує пирогами. Не кажучи вже про мого чоловіка, Дмитра, який ігнорує ситуацію, наче його це не стосується. Ось я й вирішила вам розповісти – цікаво, чия терплячість скоріше скінчиться: моя чи їхня.

Все почалося з того ранку, коли я прокинулася від галасу на кухні. Подумала – може, Дмитро вирішив зробити мені сюрприз і готує сніданок? Якби! Заходжу, а там ці інспекція: тітка Марія, її чоловік Григорій та їхня дочка Софійка, приїхали з якогось глухого містечка, де, як вони розповідають, життя повільніше, ніж у нашому коморі. Вони прибули «на Великдень», але, мабуть, вирішили, що свято триває цілих два тижні. Тетяна Степанівна, сяючи, як писанка, вже мішала у каструлі борщ. «Оленко, це ж родина! – каже вона. – Треба зустріти як слід!» А я дивлюся на валізи в коридорі й розумію – це надовго.

Тітка Марія – жінка голосна, як сирена. З перших хвилин почала розповідати, як у їхньому місті все дорого, а у нас – «столичний рай». Відразу ж почала оглядати наш дім. «Ой, Оленко, а чому у вас фіранки такі запылені? А це що за пляма на килимі?» – питає, а саме лізе у шафу, наче перевіряє, як я білизну складываю. Я стиснула зуби, але в середині вже кипіла. Григорій, її чоловік, навпаки – мовчазний, як стіна. Днями сидить у вітальні, дивиться телевізор і бурмоче: «Переключи на риболовлю». А Софійка, їхня двадцятирічна донька, живе у телефоні, але при цьому встигає з’їсти половину наших запасів. Раз зайшла на кухню, а там вона допиває мій улюблений йогурт. «Ой, я думала, це для всіх!» – каже. Для всіх, звісно, але не для тебе, Софійко!

Тетяна Степанівна, замість дати зрозуміти, що час вже йти, тільки підливає оливи в вогонь. Щодня готує, наче на весілля: борщ, вареники, котлети, пироги. А родичі, звісно, у захваті. «Тетянко, ти ж наша годувальниця!» – муркоче тітка Марія, а саме просить ще. Я спробувала поговорити зі свекрухою: може, годі їх так розкошувати? Але вона лише руками розвела: «Оленко, як ти можеш? Це ж родина! Вони раз на сто років приїжджають!» Ну так, і, схоже, збираються залишитися ще на сотню.

Дмитро, мій чоловік, у всій цій історії – справжній чемпіон з невтручання. Кажу йому: «Дмитро, поговори з мамою, нехай вони вже їдуть». А він: «Оленко, потерпи, вони ж гості». Гості?! У нас вже не дім, а хостел! Тепер навіть у ванну ходжу за розкладом, бо Софійка там годинами робить селфі. А вчора тітка Марія «допомогла» мені з прибиранням і так потерла мою улюблену сковороду, що тепер на ній неЯ вже почала писати мемуари “Як вижити в оточенні родичів”, але поки єдиний розділ у них – “Терпіти й сміятися, бо сльози вже не допомагають”.