Невгамовна свекруха

Свекруха, яка не знає спокою

Коли моя свекруха, Ганна Степанівна, оголосила, що переїжджає до своєї мами, бабусі Марії, у село, а свій дім віддає нам з Олегом, я ледь не підскочила від щастя. Власна хата! Простора, з садом, терасою, де ми могли б ростити дітей та влаштовувати шашлики на вихідних — це ж мрія! Ми з Олегом уже уявляли, як облаштовуємо кімнати, фарбуємо стіни та запрошуємо друзів на новосілля. Та, як виявилося, Ганна Степанівна ні в селі, ні деінде сидиті спокійно не збирається. Вона то й діло повертається, перевертає наш дім догори дриґом, і я вже не знаю, як впоратися з цією напастю. Свекруха, звичайно, жінка енергійна, але її звички та вічні візити перетворюють нашу мрію на якийсь безкінечний цирк.

Все почалося півроку тому. Ганна Степанівна, якій, до речі, вже за 60, раптом вирішила, що хоче бути ближче до своєї мами, бабусі Марії, якій, на хвилинку, 85 років. “Я мушу допомагати мамі, — заявила вона. — А вам, молодим, дім знадобиться”. Ми з Олегом були в захваті. Хата велика, міцна, з городами та навіть старою яблунею в саду. Ми одразу почали планувати ремонт, мріяти, як зробимо дитячу для нашого сина та кабінет для Олега. Ганна Степанівна зібрала свої речі, залишивши нам половину меблів, і поїхала в село, що за три години їзди. Я тоді подумала: “Ну, тепер заживемо!” Як же я помилялася.

Через два тижні після переїзду свекруха з’явилася на порозі. “Знудилося село!” — заявила вона, тягнучи за собою величезну валізу. Я, наївна, думала, що вона приїхала на вихідні. Та ні, Ганна Степанівна залишилася на місяць. І за цей місяць вона переставила всі меблі у вітальні, бо “так краще для енергетики”, пересадила мої квіти, заявивши, що я їх “неправильно поливаю”, і навіть почала готувати обіди, від яких Олег тепер ховається. Її коронна страва — борщ із такою кількістю часнику, що сльози йдуть ще на підході до кухні. Я намагалася натякнути, що у нас свої звички, але вона лише відмахнулася: “Оленко, ти молода, ще навчишся господарювати!”

Коли я, чесно, не витримала. “Ганно Степанівно, — кажу, — ми вдячні за дім, але це тепер наш дім, дайте нам жити по-своєму”. А вона у відповідь: “Ой, Оленко, не бурчи, я ж для вас стараюся!” І поїхала назад у село. Я зітхнула з полегшенням, думаючи, що це був разовий набіг. Та не тут-то було.

З того часу свекруха повертається щоразу з новими ідеями. Вона приїжджає без попередження, іноді на пару днів, іноді на пару тижнів. І кожен раз це як ураган. То вона вирішує, що наш сад “запущений”, і починає копати грядки, вириваючи мої троянди, бо “вони марні”. То влаштовує генеральне прибиття, викидаючи мої старі журнали, які я, між іншим, колекціонувала. А одного разу вона привезла стару комоду із села, заявивши, що це “родинна реліквія”, і поставила її просто посеред нашої вітальні. Олег лише сміється: “Мамо, ти як дизайнер інтер’єрів!” А я вже не сміюся. Я на межі.

Найкумедніше, що в селі у Ганни Степанівни, здається, усе гаразд. Бабуся Марія, попри вік, цілком жвава — сама город поле, коз доїть, навіть на лавочці з сусідками базікає. Але свекруха каже, що їй там “нудно”, і вона “мусить перевіряти, як ми справляємося”. Перевіряти! Я вже мовчу про те, як вона вчить мене виховувати сина. “Оленко, ти занадто м’яка, він має допомагати по господарству!” — говорить вона, а сама балує його цукерками й дозволяє дивитися мультики до півночі. Я вже не знаю, як пояснити, що ми хочемо бути господарями у своєму домі.

Минулого тижня я не витримала й поговорила з Олегом. “Олеже, — кажу, — твоя мама нас виводить. Можливо, попросимо її приїжджати рідше?” А він: “Оленко, вона ж хоче бути корисною. Потерпи, вона звикне до села”. Потерпіти? Та я вже на межі! Ганна Степанівна нещодавно заявила, що хоче приїхати на все літо, щоб “допомогти із городами”. Я уявила три місяці її “допомоги” і мало не запанікувала. А вчора вона подзвонила й сказала, що знайшла нам “ідеального пса” — якогось кудлатого дворнягу, якого підібрала в селі. “Вам потрібен друг!” — каже. Олег у захваті, а я в жаху. У нас і без того вистачає “друзів” уособлених у свекрусі.

Я вже думаю, як вирішити цю проблему. Може, запропонувати Ганні Степанівні якийсь гурток у місті? Хочі вишивання, хоч танці — аби вона була зайнята. Чи подарувати їй путівку на море? А то скоро я почну мріяти про переїзд до іншої країни. Жартую, звичайно, але ситуація дійсно виходить з-під контролю. Олег обіцяє поговорити з маою, але я знаю, що він її жаліє. А я жалію себе й нашу мрію про тихе сімейне гніздо.

Цікаво, чи в інших такі ж свекрухи? І як вони справляються? БОдного ранку я прокинулася від звуку блендера та зрозуміла, що Ганна Степанівна вже готує нам сніданок, а в коридорі весело гавкає новий “друг” нашого сімейства.