Вчора я зібрала всю свою мужність, глянула свекрусі та чоловіку в очі й сказала:

Учора я зібрала всю свою волю в кулак, подивилася у вічі свекрусі, Ганні Степанівні, та чоловікові, Олегові, і сказала прямо: «Вашої ноги більше не буде в нашому домі. Хочете любити та бачити онуку Соломію — треба було думати, перш ніж таке влаштовувати». Я намагалася говорити ввічливо, але рішуче, щоб обоє зрозуміли: це не пусті слова. Після всього, що наробила свекруха, я більше не збираюся терпіти її в нашому житті. І якщо чесно, мені навіть полегшало, коли це вимовила. Годі мовчати та ковтати образи заради «миру в родині».

Все почалося кілька місяців тому, але, якщо копнути глибше, проблеми з Ганною Степанівною тягнуться роками. Коли я тільки вийшла заміж за Олега, вона здавалася мені просто жінкою з характером. Любить покомандувати, пожбурчати, та хто зі свекрух не такий? Я намагалася бути терплячою, поважала її як матір чоловіка, навіть слухала її поради. Але з часом вона почала втручатися у все: як я готую, як виховую Соломію, як ми з Олегом витрачаємо гроші. Кожен її візит перетворювався на ревізію. «Оленко, чому в тебе пил на полицях? А Соломія чому без шапки гуляє? А це що за борщ, ти так чоловіка годуєш?» — і так без кінця.

Я мовчала, бо не хотіла сварки. Олег теж просив: «Лено, потерпи, вона ж мама, хоче якнайкраще». Але «якнайкраще» у Ганни Степанівни означало критикувати мене при кожній нагоді. А потім вона переступила всі межі. Місяць тому я дізналася, що вона написала скаргу до органів опіки, стверджуючи, що я «погано виховую» Соломію. Мовляв, дитина у мене «запущена», вдома безлад, а я сама «не справляюся як мати». Це після того, як я сім років живу для своєї доньки, не сплю ночами, коли вона хворіє, воджу її на гуртки, читаю казки! І ось ця жінка, яка приходить до нас раз на місяць, вирішила, що має право таке казати?

Коли я дізналася про скаргу, була в шоці. Подзвонила в опіку, пояснила ситуацію, і, слава Богу, вони швидко зрозуміли, що це дурниця. Але сам факт! Вона хотіла виставити мене поганою матір’ю, щоб, як потім сказала, «забрати Соломію до себе на виховання». Що, вона збиралася відібрати в мене дитину? Я намагалася поговорити, але Ганна Степанівна лише сопнула: «Я для онуки стараюся, а ти, Оленко, невдячна». Олег, замість того щоб її зупинити, пробурмотів: «Мамо, ну не треба так, але ти ж для Соні хочеш добра». Добро? Це добро — лізти в нашу родину та руйнувати моє життя?

Після цього я довго думала, що робити. Хотіла просто не пускати її в дім, але розуміла — без розмови не обійтися. Соломія любить бабцю, і я не хотіла позбавляти її спілкування, але й терпіти таке більше не могла. Учора, коли Ганна Степанівна знову прийшла «до онуки», я наважилася. Покликала її та Олега на кухню і вилила все, що накипіло. «Ганно Степанівно, — почала я, — ви переступили всі межі. Ваші скарги, ваші нав’язування — це кінець. Ви більше не будете приходити до нас, доки не вибачитеся та не почнете поважати нашу родину. А ти, Олеже, якщо не можеш захистити мене й Соломію, подумай, на чиєму ти боці».

Свекруха почервоніла: «Як ти смієш?! Я для Соні все роблю, а ти мені забороняєш її бачити?» Я спокійно відповіла: «Ви самі це зробили, коли подали скаргу. Хочете бачити Соломію — поважайте мене як матір». Олег сидів мовчки, лише головою хитав. Потім витиснув: «Лено, може, не так різко?» Але я вже не могла зупинитися: «Різко? А лізти в наше життя, писати доноси — це не різко?» Ганна Степанівна схопилась і вийшла, грюкнувши дверима. Олег дивився на мене, як на чужинку, але я відчувала: я права.

Тепер я не знаю, що буде далі. Соломія поки не розуміє, чому бабуся не приходить, і це розриває мені серце. Я пояснила їй, що ми трохи «посварилися», але все одно любимо. Але я не здамся. Не хочу, щоб моя донька росла в атмосфері, де її матір принижують. Олег, схоже, починає щось усвідомлювати. Ввечері він сказав: «Лено, я поговорю з мамою, вона перегнула палку». Але я поки не вірю, що він її переконає. Ганна Степанівна — не з тих, хто визнає провини.

Я готуюся до довгої боротьби. Може, вона знову почне інтриги, тиснутиме на Олега або маніпулюватиме через Соломію. Але я вже не та наївна невістка, що мовчала заради пристойності. Я — мати, дружина, жінка, і я захищаю свою родину. Якщо Ганна Степанівна хоче бути частиною нашого життя, їй доведеться навчитися поважати мої кордони. А якщо ні — це її вибір.

Поки що зосереджуюся на хорошому. Соломія малює мені картинки, ми печемо пряники, і я бачу, як вона посміхається. Це дає мені сили. А Олег нехай вирішує: бути з нами чи й далі гнутися під матір. Я зробила свій крок, і назад шляху нема.Тепер я знаю, що мій спокій і щастя моєї дитини дорожчі за будь-які сімейні умовності.