Connect with us

З життя

Протягом десятиліття шлюбу я щиро поважаю і навіть люблю свою свекруху.

Published

on

Уже десять років, як я заміжня за Тарасом, і свою свекруху, Надію Василівну, щиро поважаю та навіть люблю. Вона добра, турботлива, завжди готова допомогти з дітьми або пригостити нас своїми фірмовими пиріжками. Але ось до однієї її звички я так і не звикла — вона постійно залишає ложку в мисці з салатом! Та ще й не просто кладе, а наче стяг вбиває у тісто. На Великдень ми знову збираємося в неї за довгим столом, і я вже морально готуюся до цього кулінарного обряду. Та, чесно кажучи, такі дрібниці лише додають нашим родинним посиденькам колориту, і я не уявляю нашого життя без цих теплих зустрічей.

Надія Василівна — жінка, яку неможливо не шанувати. Коли я щойно вийшла заміж за Тараса, я, як і будь-яка молода невістка, трохи боялася свекрухи. Чула історії подруг про «відьом у спідницях», які критикують усе на світі. Та Надія Василівна виявилася зовсім іншою. Вона зустріла мене з посмішкою, навчила пекти свій легендарний вишневий пиріг і ніколи не лізла з непроханими порадами. Коли народилися наші діти, Оленка й Івасик, вона стала для них найкращою бабусею: возиться з ними, читає казки, а її цукерки з таємної схованки — це окрема історія. Я справді вдячна долі, що в мене така свекруха. Але от ця її ложка в салаті… Це мій особистий жах.

Все почалося на першій же родинній вечері, куди ми з Тарасом прийшли ще нареченими. Надія Василівна накрила стіл, як для царського бенкету: олів’є, салат з крабів, холодець, запечена курка — усе ідеально. Я, намагаючись бути гарною гостяю, похвалила салати й простягнула руку за порцією. І тут бачу: у мисці з олів’є стирчить величезна ложка, прямо посередині, наче дзвіниця на пагорбі. Я тоді подумала, що це випадковість, акуратно дістала ложку й поклала поряд. Та через п’ять хвилин Надія Василівна, проходячи повз, знову встромила її на місце! «Так зручніше, Марічко, бери, не соромся!» — сказала вона з посмішкою. Я лише кивнула, але всередині в мене був культурний шок.

Відтоді ця ложка стала моїм прокляттям. На кожне свято — Новий рік, Великдень, дні народження — вона з’являється в салатах, неминуча, як дощ у травні. То це олів’є, то мімоза, а одного разу навіть у грецький салат, де вона виглядала, наче чужинець серед фети й маслин. Я намагалася боротися: виймала ложку, клала на серветку, пропонувала розкласти салат по тарілках заздалегідь. Та Надія Василівна непереборна. «Марічко, це традиція, — каже. — У нас у родині завжди так робили!» Тарас лише сміється: «Мамо, ну хто зараз ложки в салат встромляє?» А вона у відповідь: «Ви, молода, в справжньому застіллі нічого не тямите!»

Тепер, коли я думаю про майбутній Великдень, я вже заздалегідь уявляю цей стіл. Надія Василівна, як завжди, буде на чолі, у своєму святковому фартусі, з сяючою усмішкою. На столі — паски, писанки, м’ясна нарізка й, звичайно, її коронні салати з вічною ложкою. Я навіть жартую з Тарасом, що треба подарувати свекрусі спеціальну підставку для ложок, щоб вона перестала їх уставляти куди попало. Та, чесно кажучи, ця звичка вже стала частиною нашого родинного фольклору. Оленка, наша донька, одного разу намалювала бабусю з величезною ложкою в мисці — і ми всі реготали, включаючи Надію Василівну.

Великодні посиденьки у свекрухи — це завжди подія. Вона збирає всю родину: нас з Тарасом і дітьми, його сестру з чоловіком, двоюрідних братів, сусідів. Стіл накритий так, що скатертини не видно, а їжі вистачить на цілий тиждень. Надія Василівна метушиться, підкладає всім додатки, розповідає історії зі своєї молодості. Я дивлюся на неї й думаю: звідки в неї стільки енергії? Вона встигає і паски спекти, і яйця розписати, і ще з Івасиком у «битву писанками» грати. А я після одного дня готування вже мрію про диван і серіал.

Торік на Великдень я вирішила допомогти їй на кухні, сподіваючись, може, проконтролювати ситуацію з ложкою. Та не тут-то й було. Поки я нарізала овочі, Надія Василівна вже сервірувала салати й, звичайно, встромила в кожен по ложці. «Так гарно!» — сказала вона, милуючись своїм творінням. Я лише зітхнула й вирішила: та й бог із нею. Зрештою, це її дім, її правила. А я просто насолоджуюся її стравА найсмішніше те, що минулого року наш Івасик теж встромив ложку в салат, хитро підморгнувши мені, і тоді я зрозуміла — ця традиція вже назавжди у нашій родині.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − сім =

Також цікаво:

З життя13 хвилин ago

«Ти годував мене обіцянками, а він — вечерею»: як герой втратив усе

24 березня. Щоденник. Сьогодні був дивний день. Як завжди, метався по кухні, немов кішка на розпеченому даху. Переставляв солонку, поправляв...

З життя18 хвилин ago

Счастье после разрыва: как дети не мешают любви

В узких улочках провинциального городка Светлогорска, где метель воет, будто плачет о несбывшихся надеждах, не каждая женщина уберегает семейное счастье...

З життя24 хвилини ago

Складний вибір: Дорога назад

Важка рішення. Повернення — Лети, якщо хочеш, — сказав Олексій, ставлячи чашку у мийку. Голос був спокійним, майже байдужим. —...

З життя1 годину ago

«Ты променяла мой праздник на собаку?!» — как потеря питомца раскрыла истинные отношения со свекровью

Прошло уже больше двух недель с того рокового дня. Для кого-то это был повод надеть нарядное платье, принимать поздравления и...

З життя1 годину ago

Вогонь на Вітрі

СВІЧКА НА ВІТРУ Світлана Аркадіївна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і, виснажена до краю,...

З життя1 годину ago

Спокута за жарт

П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Чернігова: Тарас і Оксана, двоє діток — Богдан та Софійка. Щирі, добрі, з міцними...

З життя2 години ago

«Недосконалий батько»

«Негідний» батько Все моє життя з мамою було наче замкнене коло. Вранці вона йшла на роботу — підмітала вулиці нашого...

З життя2 години ago

Тёща против зятя: «Приезжай только с внучкой!»

**Дневник. Непринятый зять.** Каждая женщина надеется встретить настоящего мужчину, создать семью, родить детей и быть счастливой. Но жизнь — не...