Час створювати свою сім’ю: наша дочка виходить заміж у 27 років

Ми з чоловіком, Богданом, збиралися видавати нашу доньку Соломію заміж. Соломії вже 27 років, саме час створювати власну родину, тим більше, що вона зустріла гідного хлопця — Дмитра. Він працьовитий, працює інженером, піклується про Соломію, і ми з Богданом його відразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Але коли я дізналася, яким “посагом” забезпечила свого сина Дмитра його мати, Марія Петрівна, я ледь не втратила дар слова. Невже в 21 столітті ми знову граємо у Середньовіччя, де посаг вирішує, хто кого вартий?

Наша Соломія розумна дівчина. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з Богданом завжди вчили її бути незалежною, щоб вона не розраховувала лише на чоловіка. Але, звісно, як батьки, ми хотіли допомогти молодим на старті. Вирішили подарувати їм кошти на перший внесок за квартиру, щоб вони могли оформити іпотеку. Також я поступово збирала для Соломії “посаг” — гарну постільну білизну, кухонний сервіз, навіть нові штори придбала, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть нашу турботу. Дмитро, як наречений, теж обіцяв внести свою лепту — в нього були заощадження, і він казав, що хоче, щоб у них із Соломією все було на рівних.

І ось минулого тижня ми з Богданом поїхали до Марії Петрівни обговорити весілля. Вона жінка видатна, завжди з ідеальною зачіскою і таким тоном, ніби все знає наперед. Сіли за стіл, п’ємо чай, і тут вона починає: “Оленко, а що ви Соломії в посаг даєте? У нас же звичай, щоб наречена з достатком у родину входила”. Я спочатку подумала, що вона жартує. Посаг? Це що, ми корів і скрині з золотом повинні везти? Але Марія Петрівна була серйозна. І тут вона каже: “Я своєму Дмитру дала авто, повністю оплачене, і половину вартості квартири. А у вас що?”

Я ледь не впустила чашку. Авто? Половина квартири? Невже вона нам тепер рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звичайно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але деталі обговорювати не стала. Але всередині все кипіло. Ми з Богданом не мільйонери, але для Соломії зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це “дрібниці”, а Марія Петрівна прямо-таки принца виховала, якого ми повинні обдаровувати?

Повернувшись додому, я розповіла все Соломії. Вона лише засміялася: “Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Дмитром самі впораємось”. Але мені було боляче. Не за себе — за Соломію. Вона така світла, добра, а тепер її немов оцінюють за якоюсь стародавньою міркою. Я поговорила з Богданом, але він, як завжди, вирішив не загострювати: “Олю, не займай голову. Головне, що молоді люблять одне одного”. Йому легко говорити, а я не можу заспокоїтися. Чому це ми повинні виправдовуватися перед Марією Петрівною? Звідки в неї такі вимоги? Вона думає, що її Дмитро — товар на базарі, і ми маємо за нього “заплатити”?

За кілька днів Соломія розповіла, що Дмитро теж не в захваті від маминих розмов. Він сказав, що машина й гроші — це, звичайно, добре, але він не хоче, щоб весілля перетворилося на торги. “Я беру шлюб із Соломією, а не з її посагом”, — сказав він. Ось тоді я трішки пом’якшала. Дмитро — хлопець із головою, і схоже, що він дійсно кохає нашу доньку. Але Марія Петрівна не заспокоюється. Позавчора подзвонила і почала розпитувати, яку сукню ми Соломії купуємо, скільки гостей буде з нашого боку, і чи не збираємося додати “щось істотніше” до посагу. Я ледь стрималася, щоб не сказати їй пару ласкавих.

Тепер я думаю: як взагалі поводитися в цій ситуації? З одного боку, не хочу псувати відносини з майбутньою свахою. Весілля — це свято, і я мрію, щоб Соломія була щасливою. Але з іншого — мене дратує цей тон, немов ми щось винні. Ми з Богданом все життя працювали, виховували Соломію, дали їй освіту, цінності, любов. Невже це не важливіше за якісь машини та квартири? І навіщо взагалі вкидати молодих у такі розрахунки? Ми з Богданом, коли одружилися, починали з кімнати в комуналці, і нічого — вибудували свою родину. А тут таке відчуття, що нас втягують у якийсь аукціон.

Соломія, розумниця моя, намагається нас помирити. Каже: “Мамо, не хвилюйся, ми з Дмитром самі розберемося. Якщо щось — візьмемо кредит і купимо квартиру без усіх цих посІ тоді я зрозуміла, що справжній посаг — це не матеріальні речі, а та любов і підтримка, які ми даємо дітям щодня.