Connect with us

З життя

Скарги чоловіка на квартиру

Published

on

Моя маленька квартира – затишна, з квітами на підвіконні та старим кріслом, яке я обожнюю. Після весілля ми з Олегом вирішили оселитися тут, і я вірила, що це буде наша оаза. Але не минуло й двох місяців, як чоловік почав скаржитись, що йому далеко їздити на роботу. Спочатку я думала – просто втома, але тепер його нарікання звучать щодня, і я вже не знаю, що робити. Чи поступитися й переїхати, чи стояти на своєму, адже це мій дім, моя фортеця. Але одне я знаю напевно – його бурчання починає мене виснажувати, і я боюся, що це лише початок наших проблем.

Ми побралися півроку тому. До весілля Олег жив із батьками на іншому кінці міста, а я – у своїй квартирі, яку купила за допомогою родини та кредиту. Невелика, однокімнатна, але для двох – якраз. Я вклала в неї всю душу: пофарбувала стіни у теплий беж, повісила штори, які сама вибрала, розставила книги на полицях. Коли ми вирішували, де жити після весілля, я запропонувала свою оселю. Олег погодився: «Марічко, твій біля центру, та й своє – це добре». Я була щаслива, уявляла, як ми разом готуватимемо вечері, дивимось фільми, будуємо плани. Але, схоже, мої мрії були занадто рожевими.

Перші тижні все було добре. Олег допомагав з дрібним ремонтом, ми разом купили новий диван, жартували, що наша хата – як гніздечко для двох. Але потім він почав повертатись із роботи похмуріший за осіннє небо. «Марічко, – каже, – сьогодні півтори години їхав, пробки жахливі». Його офіс – на околиці, а від нас туди справді їхати біля години, а то й більше, якщо затори. Я співчувала, пропонувала виїжджати раніше чи шукати коротші маршрути. Але його це не влаштовувало. «Ти не розумієш, – бурчав він, – я щодня витрачаю три години на дорогу. Це не життя».

Я намагалася бути розумною. Говорила: «Олежу, давай подумаємо, як полегшити тобі шлях. Може, авто змінимо чи каршеринг спробуємо?» Але він лише махав рукою: «Авто не допоможе, Марічко. Треба жити ближче до роботи». Ближче? То він пропонує переїхати? Я прямо запитала, і він кивнув: «Ну так, було б простіше, якби ми зняли щось поруч із офісом». Я мало не поперхнулася кавою. Зняти? А моя квартира? Мій дім, за який я п’ять років платила кредит, який облаштовувала з такою любов’ю? Просто кинути його й поїхати на інший край міста, тому що йому незручно?

Я спробувала пояснити, що для мене ця квартира – не просто стіни. Це мій перший серйозний крок, моя незалежність. Я пишаюся нею, навіть якщо вона маленька й не в найпрестижнішому районі. Але Олег дивився на мене, як на дитину, і говорив: «Марічко, це лише квартира. Ми можемо здати її й жити там, де мені буде зручніше». Зручніше йому! А як щодо мене? Мені, між іншим, звідси до моєї роботи – двадцять хвилин пішки. І я люблю цей район – тут парк, де я гуляю, кав’ярня, де ми з подругами п’ємо каву, сусідка, що носить мені пиріжки. Чому я маю все це кидати?

Ситуація стає напруженішою з кожним днем. Тепер Олег скаржиться не лише на дорогу, а й на все інше. То йому тісно в нашій однокімнатній, то голосно через сусідів зверху, то «тут пахне старим будинком». Старим? Це панелька, якій тридцять років, а я щойно зробила ремонт! Я почала підозрювати, що справа не лише у дорозі. Може, він просто не хоче жити в моєму домі, тому що це «моє»? Я якось запитала: «Олежу, якби ми жили у твоїх батьків, ти б теж так нарікав?» Він завагався, а потім буркнув: «Там теж далеко, але хоча б просторіше». Просторіше? Тобто моя хата йому не підходить?

Я поговорила з мамою, сподіваючись на пораду. Вона вислухала й сказала: «Марічко, шлюб – це компроміс. Якщо йому так важко, подумай, як знайти середину». Але яка середина? Здати мою квартиру й переїхати туди, де зручно йому? Чи лишитися тут, слухаючи його бурчання? Я запропонувала інакший варіант: нехай Олег шукає роботу ближче до нас. Адже він інженер, вакансій повно. Але він лише знизав плечима: «Ти що, я десять років у цій компанії, я не збираюся все кидати». А я, виходить, маю кинути свій дім?

Тепер я

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + 6 =

Також цікаво:

З життя1 хвилина ago

Вибач за затримку…

Олег давно не бачив рідного дому. Перші два роки, навчаючись у виші в іншому місті, ще навідувався на канікули. Мати,...

З життя52 хвилини ago

Весільне свято старшого брата

Світанок вже розфарбував край неба рожевим, ось-ось зійде сонце. У купе всі спали, лише Данилу не спалося — він спостерігав...

З життя52 хвилини ago

Усе буде добре, сину…

Все буде добре, сину… «Богданку, сину, це мама», — почувся в трубці тихий голос. Богдана завжди дратувало, що мати наголошувала,...

З життя2 години ago

Я б хотів уникнути суперечок, але коли ж ти нарешті повісиш полицю?

Я теж не хочу сваритися. Але коли ти, нарешті, приб’єш полицю? У суботу після сніданку Оксана почала прибирати квартиру. Андрій...

З життя2 години ago

Диван мрійників

Диван «Мрія» Микола та Оленка зустрічалися вже два роки. Оленка залишалася ночувати в Миколи, коли його мама їздила на дачу...

З життя3 години ago

У колі очікування

**Дощовий вечір** Вересень видався теплим, сухим, сонячним. Низьке осіннє сонце засліплювало, особливо під вечір. Тарас опустив протисонячний козирок. Він високий,...

З життя3 години ago

Як він міг? Місяці без матері, а він вже привів цю…

Як він міг? Мама померла лише кілька місяців тому, а він уже привів у дім цю… Оленка бігла зі школи,...

З життя4 години ago

Де ти, моя любов?

Де була та любов? Ярослава була жвавою, веселою, гарною дівчиною. Коло неї завжди кружляли хлопці, але вона не поспішала, вибирала....