Connect with us

З життя

Невдоволення чоловіка та квартира

Published

on

Квартира та скарги чоловіка

У мене є своя невелика квартирка — затишна, з квітами на підвіконні та старим кріслом, яке я просто обожнюю. Після весілля ми з Марком вирішили оселитися тут, і я гадала, що це буде наш маленький рай. Але не минуло й кількох місяців, як мій чоловік почав нарікати, що йому далеко їздити на роботу. Спочатку я думала, що він просто втомився, але тепер ці скарги звучать щодня, і я вже не знаю, як на це реагувати. Чи варто поступитися та переїхати, чи стояти на своєму, адже це мій дім, моя фортеця. Але одне знаю точно: його бурчання починає мене дратувати, і я боюся, що це лише початок наших проблем.

Ми з Марком одружилися півроку тому. До весілля він жив із батьками на іншому кінці міста, а я — у своїй квартирі, яку купила за допомогою родичів та іпотеки. Квартира невелика, однокімнатна, але для двох цілком затишна. Я вклала в неї душу: пофарбувала стіни у теплий бежевий колір, повісила штори, які сама вибирала, розставила полиці з книжками. Коли ми вирішували, де жити після весілля, я запропонувала свою квартиру. Марко погодився: «Оленко, твій дім ближче до центру, та й своя жилплощадь — це добре». Я була щаслива, уявляла, як ми разом готуватимемо вечері, дивитимемося фільми, будуватимемо плани. Але, як виявилося, мої мрії були надто рожевими.

Перші тижні все було гаразд. Марко допомагав із ремонтом, ми разом придбали новий диван, навіть жартували, що наша квартирка — як гніздечко для двох. Але потім він почав повертатися з роботи похмуріший за осінню хмару. «Оленко, — каже, — сьогодні я півтори години добирався, пробки жахливі». Його офіс знаходиться на околиці міста, і від нашої квартири туди справді їхати близько години, а то й більше, якщо затори. Я співчувала, пропонувала виїжджати раніше або шукати коротші маршрути. Але його це не влаштовувало. «Ти не розумієш, — бурчав він, — я щодня витрачаю три години на дорогу. Це не життя».

Я намагалася бути розуміючою. Говорила: «Марку, давай подумаємо, як полегшити тобі шлях. Може, змінимо машину чи спробуємо каршеринг?» Але він лише махав рукою: «Машина не допоможе, Оленко. Треба жити ближче до моєї роботи». Ближче? Тобто він пропонує переїхати? Я прямо запитала, і він кивнув: «Ну так, було б простіше, якби ми зняли щось біля офісу». Я мало не поперхнулася кавою. Зняти? А моя квартира? Мій дім, за який я п’ять років платила іпотеку, який облаштовувала з такою любов’ю? Просто кинути його та переїхати на інший кінець міста, тому що йому незручно?

Я намагалася пояснити, що для мене ця квартирка — не просто стіни. Це мій перший серйозний крок, моя незалежність. Я пишаюся нею, навіть якщо вона маленька й не в найпрестижнішому районі. Але Марко дивився на мене, немов на дитину, і казав: «Оленко, це лише квартира. Ми можемо здати її й жити там, де мені буде зручніше». Зручніше йому! А як же я? Мені, до речі, звідси до моєї роботи пішки хвилин двадцять. І я люблю цей район — тут парк, де я гуляю, кав’ярня, де ми з подругами п’ємо каву, сусідка, що приносить мені пиріжки. Чому я маю все це кидати?

Ситуація розпадається з кожним днем. Тепер Марко нарікає не лише на дорогу, а й на все інше. То йому тісно в нашій однокімнатній, то голосно через сусідів зверху, то «тут пахне старим будинком». Старим? Це панелька, якій тридцять років, а я щойно зробила ремонт! Я почала підозрювати, що справа не лише у дорозі. Може, він просто не хоче жити в моєму домі, тому що це «моє»? Я колись запитала: «Марку, якби ми жили у твоїх батьків, ти б так нарікав?» Він завагався, а потім буркнув: «Там теж далеко, але хоча б просторіше». Просторіше? Тобто моя квартирка йому не підходить?

Я поговорила з мамою, сподіваючись на пораду. Вона вислухала й сказала: «Оленко, шлюб — це компроміс. Якщо йому так важко, подумайте, як знайти середину». Але яка середина? Здати мою квартиру й переїхати туди, де зручно йому? Чи залишитися тут, слухаючи його нарікання? Я запропонувала інший варіант: нехай Марко шукає роботу ближче до нас. Адже він інженер, вакансій повно. Але він лише хитнув головою: «Ти що, я десять років у цій компанії, я не збираюся все кидати». А я, значить, маю кинути свій дім?

Тепер я в глухому куті. Частина мене хоче стояти на своєму — це моя квартира, я маю право жити там, де мені комфортно. Але інша частина боїться, що це знищить наш шлюб. Я люблю Марка, не хочу з ним сваритися, але його нарікання бісять мене. Я почала почуватися винуватою, наче це я змушую його страждати. Але потім думаю: чому я маю жертвувати своїм? Він знав, де ми будемо жити, коли погоджувався. Чому тепер я маю все змінювати?

Я дала собі час до кінця місяця, щоб вирішити. Може, спробуємо зняти щось посередині між його роботою та моєю? Але сама думка, що моАле в глибині душі я розумію: якщо він не зупиниться, мені доведеться робити важкий вибір між домом і ним.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

одинадцять − один =

Також цікаво:

З життя15 хвилин ago

А ти мені був до вподоби…

Олена вийшла з офісу і підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло були вкриті тонким шаром снігу....

З життя1 годину ago

«Гідний партнер»

Оксана стояла біля вікна й дивилася на спорожнілий двір. Утоптаний сніг був усіяний блискітками від хлопавок, а на голі гілки...

З життя2 години ago

Ти залишишся в моєму серці назавжди

Я тебе ніколи не забуду Оксана Михайлівна йшла додому в розстібнутому драповому пальті, з потертим портфелем у руці, де лежали...

З життя3 години ago

Невідома любов

**Неволюблена** З дитинства Олена ненавиділа своє ім’я. Застаріле, бабусіне. Коли вона підросла, мати розповіла, що батько колись закохувався в красуню...

З життя3 години ago

Ти знаєш, у мене немає шансів стати матір’ю…

Перший день занять у виші почався з лекції. Оксана довго блукала коридорами, поки не знайшла потрібну аудиторію. Ледь встигла сісти...

З життя4 години ago

Забута любов

**Ненависне ім’я** З дитинства Оленка ненавиділа своє ім’я. Застаріле, бабусяче. Коли вона підросла, мати розповіла, що в батька колись була...

З життя4 години ago

Коли ж ти, нарешті, зробиш те, що обіцяв?

Я теж не хочу сваритися. Та коли ж ти, нарешті, приб’єш ту полицю? У суботу після сніданку Марічка взялася за...

З життя5 години ago

На порозі зустрічі

Серпень видався теплим, сухим, сонячним. Низьке осіннє сонце засліплювало в очі, особливо ввечері. Богдан опустив сонцезахисний козирок перед собою. Він...