З життя
«Як кішки шкребуть душу» — рішення щодо дідуся розриває моє серце

«Немов коти душу деруть» — моє рішення про дідуся розриває серце
У невеликому містечку біля Полтави, де старі каштани ховають вуліці від літньої спеки, моє життя у 38 років опинилося на межі. Мене звуть Оксана, і я прийняла рішення, яке рятує нашу родину, але болить у серці. Моя мати плаче, а я, скрізь біль, знаю — муситиму стояти на своєму. Відправити діда у пансіонат — не зрада, а винуждений крок, та чому ж мені так важко?
Родина на межі
Мій дідусь, Василь Опанасович, — людина, яку я обожнювала з дитинства. Його оповіді про війну, його добрі очі, його теплі руки — усе це було частиною мого світу. Йому 87, і останні роки він сильно здав. Хвороба Альцгеймера забрала його пам’ять, свідомість, незалежність. Він забуває, хто я, плутає день із ніччю, інше йде з дому та губиться. Мама, Ганна Тарасівна, у свої 62 роки намагається доглядати за ним, але це губить її.
Живемо втрьох у нашій старій хаті: я, мама й дідусь. Мій чоловік, Богдан, і наші двоє дітей, Марічка та Олесь, зняли помешкання, бо в хаті стало неможливо тісно. Дідусь потребує постійної уваги: може запалити газ і забути, розлити чай, кричати вночі. Мама не спить, її здоров’я погіршується, а я розриваюся між роботою, дітьми й допомогою. Ми на межі — фізично й морально.
Важке рішення
Довго сперечалася з цією думкою, але місяць тому зрозуміла: дідусі потрібен професійний догляд. Знайшла гарний пансіонат за містом — чистий, з добрим персоналом, де за ним доглядатимуть цілодобово. Вирішила, що сама оплачуватиму його перебування, щоб не обтяжувати маму. Це дорого, але я готова працювати більше, брати додаткову роботу, аби дідусь був у безпеці, а мама зможе відпочити.
Коли сказала мамі, вона розридалася. «Оксанко, як ти можеш? Це ж твій дідусь, він нас виростив, а ти його здаєш, ніби непотріб!» Її слова пекли, як полум’я. Вона дивиться на мене з докором, очі завжди на споді. Я намагалася пояснити, що це не зрада, а турбота — про нього, про неї, про всіх нас. Але вона не чує. Для неї пансіонат — це вигнання, ганьба. Вона вважає, що я обрала легкий шлях, хоч цей шлях роздирає мені серце.
Провина, що не відпускає
Кожної ночі лежу без сну, й немов коти душу деруть. Бачу дідуся, який гладив мене по голівці, коли я була маленькою. Чую його сміх, його розповіді. А тепер він дивиться на мене порожніми очима й питає: «Ти хто?» Я докоряю собі, що не можу впоратися сама, що не можу дати йому дім, як він колись давав мені. Але я знаю: вдома йому небезпечно. Вчори він ледь не спричинив пожежу, забувши вимкнути плиту. Ми не можемо жити у такому страху.
Богдан підтримує мене, але навіть він інше питає: «Оксанко, ти певна? Це ж твій дідусь». Його сумніви лиють олію у вогонь моєї провини. Марічка й Олесь ще малі, але відчувають напругу. Марічка нещодавно сказала: «Мамо, дідуся не заберуть, правда?» Я обійняла її, але не знайшла слів. Як пояснити дитині, що роблю це з любові, а не з багатодушшя?
Правда, що гризе
Мама майже не розмовляє зі мною. Доглядає за дідусем із запеклістю, ніби хоче довести, що я помиляюся. Але я бачу, як вона слабшає: спина згорбилася, руки тремтять, вона плаче, коли гадає, що я не бачу. Намагалася поговорити знову, але вона перервала: «Ти хочеш позбутися батька, щоб жити для себе». Це неправда, але її слова гризуть мене, отрута.
Я знаю, що пансіонат — найкращий вихід. Там дідусь буде під наглядом, його годуватимуть, лікуватимуть, доглядатимуть. Але щоразу, коли уявляю його там, у чужій кімнаті, без маминого голосу, без мене, мені не вистачає повітря від сліз. Невже я зраджую його? Невже я слабка? Чи роблю єдине, що можу, щоб врятувати нас усіх?
Мій вибір
Ця історія — мій крик про право на важкий вибір. У мене коти душу деруть, але я не відступлю. Підпишу договір із пансіонатом, відвезу дідуся туди, навіть якщо мама возненавидить мене. Роблю це не для себе, а для нього, для неї, для моїх дітей. Хай це рішення розриває серце, але я вірю — вони правильне. У 38 років я хочу, щоб моя родина жила, ане існувала. Хай мама плаче, хай я плачу, але я несу цей хрест заради любові.
Не знаю, чи пробачить мене мати, чи зрозуміє дідусь. Але знаю одне: більше не можу дивитися, як ми всі тонемо. Василь Опанасович заслуговує на спокій, мама — на відпочинок, а я — право бути почутою. Цей крок — мій бій за майбутнє, і я не здамся, навіть якщо він розіб’є мені серце.
Сьогодні я зрозумів: іноді любов — це не тримати, а відпустити. Навіть якщо болить.
