Connect with us

З життя

Як я опинилась у пастці: з невістки в рабиню

Published

on

Ось я й у біду потрапила, розкажу вам — стала я рабинею у родині чоловіка.

У глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжого сіна, моє життя, що почалося з кохання, перетворилося на нестерпне рабство. Мене звати Оксана, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Тараса. Думала, що знайшла родину, але натомість стала сучасною служницею — для чоловіка, його батьків та всієї рідні. Моя душа кричить від розпачу, і я не знаю, як вирватися з цієї пастки.

### Кохання, що засліпило

Коли я зустріла Тараса, мені було 25. Він був із сусіднього села — високий, з доброю усмішкою та теплими очима. Ми познайомилися на сільському ярмарку, і його простота мене вподобала. Він говорив про родину, дітей, про життя на селі, де всі стоять один за одного. Я, міська дівчина, мріяла про таку затишну долю. Через рік ми одружилися, і я переїхала до нього. Тоді я ще не знала, що цей крок стане моїм вироком.

Тарас жив із батьками, Надією Федорівною та Василем Івановичем, у великому домі. Його старший брат із сім’єю та купа родичів часто приходили в гості. Я думала, що стану частиною цієї великої родини. Але з першого дня зрозуміла: від мене чекають не любові, а роботи. «Ти молода, спритна, от і берися за все», — сказала свекруха, а я, дурна, лише кивнула, не розуміючи, у що вплуталася.

### Рабство замість родини

Моє життя перетворилося на нескінченний коловорот справ. Зранку я встаю о п’ятій, щоб приготувати сніданок для всіх. Свекор любить куліш, свекруха — яєчню, Тарас — бутерброди. Потім — прибирання великого дому, прання, город. Вдень приходять родичі, і я готую обід на юрбу: борщ, котлети, узвар. Ввечері — вечеря, миття посуду, а вночі я падаю без сил. І так щодня, без вихідних, без відпочинку.

Свекруха командує, як отаман: «Оксанко, картоплю не так чистиш, Оксанко, погано підмела». Свекор мовчить, але його погляд каже: «Ти тут ніщо». Родичі чоловіка, приходячи, навіть не вітаються — просто сідають за стіл і чекають, поки їх обслужу. Тарас, мій чоловік, замість підтримки бурмоче: «Та годі, мати ж знає краще». Його байдужість — ніж у серце. Я думала, він буде моїм захисником, а він став частиною цієї системи, де я — прислуга.

### Митєвість розпачу

Нещодавно я не витримала. Коли Надія Федорівна знову докоряла за суп, а родичі залишили купу брудної посуди, я вигукнула: «Я не служниця! Я теж людина!» Всі заніміли, а свекруха холодно відповіла: «Не подобається — йди назад у місто. А то звикла, що все готове». Тарас промовчав, і це мене добило. Я вибігла у двір, ридаючи, і зрозуміла: я в пастці. Тікати нікуди — у місті немає житла, а мати далеко. Але лишатися — означає зникнути.

Я почала помічати, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись весела й доглянута, тепер я виглядаю втомленою, з погаслими очима. Моя подруга Марійка, побачивши мене, ахнула: «Оксанко, ти як стара! Тікай звідти!» Але як тікати, якщо я кохаю Тараса? Чи вже не кохаю? Його мовчання, його бездіяльність вбили в мені те кохання, з яким я йшла під вінець. Я відчуваю, що тону, і ніхто не простягне руку.

### Таємний план

Я почала мріяти про втечу. Потай від усіх відкладаю гроші — дрібні суми, що вдається заощадити. Хочу назбирати на оренду кімнати в місті й піти від цього кошмару. Але страх з’їдає: що скаже мати, яка так раділа моєму заміжжю? Що буде з Тарасом? І як я сама впораюся? А ще я боюся, що свекруха з родиною зроблять усе, аби зганьбити мене перед селом. Їхня влада тут безмежна.

Але учора, стоячи біля печі й слухаючи чергові докори, я пообіцяла собі: вирвуся. Я не служниця, не рабиня. Я молода, у мене є сили, і я знайду шлях. Може, почну працювати онлайн, як Марійка, а може, повернуся до мрії стати квітникаркою. Але я не лишуся тут, де моє життя — це лише каструлі й чиїсь накази.

### Крик із темряви

Ця історія — мій крик про порятунок. Я потрапила в біду, вийшовши заміж за людину, чия родина бачить у мені лише робочі руки. Надія Федорівна, Василь Іванович, родичі — усі вважають, що я повинна їм служити. Але я більше не можу. Тарас, якого я кохала, став частиною цієї системи, і це розриває мені серце. Я не знаю, як піти, але знаю, що повинна. У 28 років я хочу жити, а не існувати. Нехай мій втеча стане моїм спасінням — чи моєю загибеллю.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

шістнадцять − сім =

Також цікаво:

З життя36 хвилин ago

Ювілейний торт завершив святкування

Валентина Петренко аккуратно поправила дрожащими руками скатерть під сервізом та знову поглянула на годинник. До з’яви гостей залишалося менше години,...

З життя2 години ago

Неперевершене відкриття: забирайте близнюків, ви в списку батьків!

**Щоденниковий запис** Нічого не знаю, у графі “батько” записані ви, забирайте близнюків! Через три роки після розлучення я раптом став...

З життя3 години ago

Непроста любов.

— Не поїду! — випалила Мар’яна й із тріском зачинила двері. — Аж ось яка королева! — Лариса Петрівна підтягла...

З життя4 години ago

Любов без меж

– Знаєш, доню, як то кажуть: не кожна Оксана — киянка, не кожний Іван — чорнобилець. Святих на тій бідній...

З життя5 години ago

Легкий шлях веде до суворих наслідків

М’яко постелить — твердо спати — Ну, цього разу сподіваюсь, не на три дні з’явитесь? Затримаєтесь довше у нас? Марічко!...

З життя6 години ago

Я вважала, що знайшла своє щастя…

Я гадала, що заміж вийшла… Поки Соломія розраховувалася за покупки, Тарас стояв осторонь. А коли вона почала складати їх у...

З життя6 години ago

Я вважала, що знайшла щастя…

Думав, що одружився… Поки Соломія розраховувалася за покупки, Богдан стояв осторонь. А коли дівчина почала класти їх у пакети, він...

З життя7 години ago

Наречена не дозволила затьмарити себе — Її вчинок вразив усіх

Кажуть, весілля викривають у людей найкраще, а часом і найгірше. Відколи Соломія Карпівець заручилась із Дмитром Шевченком, вона відчувала, що...