Мама віддала все спадок брату — тепер я не відвідую її, і вона дивується

У маленькому містечку під Житомиром, де старі яблуневі сади шепочуть історії минулих часів, моє життя у 52 роки перетворилося на драми, яку мені важко пробачити. Мене звуть Оксана, а моя мати, Ганна Іванівна, своїм рішенням про спадщину розбила мені серце. Віддала все братові, а тепер дивується, чому я перестала приїжджати, допомагати та піклуватися. Її здивування — як сіль на рану, а мої страждання — ціна за роки відданості, які вона не оцінила.

**Родина, для якої я жила**

Я була старшою донькою. Мати виховувала нас із братом Тарасом сама, після того як тато пішов, коли мені було 10. Я швидко дорослішала: готувала, прибирала, дивилася за молодшим Тарасом, поки мама працювала на двох роботах. Вона завжди казала: «Оксанко, ти моя підтримка». Я пишалася цим, жертвувала своїми мріями заради родини. Тарас же ріс безтурботним — він був маминим улюбленцем, її «синочком», якого вона пестила.

Я вийшла заміж, народила двох дітей, але ніколи не забувала про маму. Коли вона хворіла, я возила її по лікарях, купувала ліки, привозила щотижня продукти. Тарас, хоч і жив у тому ж містечку, з’являвся рідко. Він одружився, завів сина, але його візити до мами були скоріше для галочки. Я не засуджувала — думала, що так і має бути: я, старша, беру на себе більше. Але мамине рішення про спадщину перевернуло все догори дригом.

**Удар, якого я не чекала**

Рік тому мама оголосила, що переписала будинок, ділянку та заощадження на Тараса. «Він чоловік, йому треба вирощувати сина, а ти, Оксанко, і так упораєшся», — сказала вона. Я оніміла. Будинок, який я допомагала лагодити, ділянка, яку я полола, гроші, частину яких я сама їй давала, — все дісталося братові. Мені не відпало нічого, навіть символічної частки. Мамині слова були як ляпас: моє життя, моя турбота, мої жертви — нічого не варті.

Я намагалася з нею поговорити, пояснити, як мені боляче. «Мамо, я ж усе для тебе робила, чому ти так?» Вона махнула рукою: «Не жадібуй, Оксанко, у тебе чоловік, діти, а Тарас — мій син». Її байдужість убила в мені щось важливе. Тарас, дізнавшись про спадщину, лише плечима знизав: «Мама краще знає». Він не запропонував поділитися, не подякував за роки, коли я тягнула все на собі. Їхня змова — мама і брат — стала для мене зрадою, яку я не можу забути.

**Мій біль і розрив**

Після цього я перестала їздити до мами. Не дзвоню, не привожу продукти, не питаю, як вона. Мої діти, Мар’янка і Дмитро, питають: «Мамо, що з бабусею?» Я не знаю, як пояснити, що бабуся обрала їхнього дядька, а не мене. Чоловік, Василь, підтримує: «Оксано, ти не зобов’язана терпіти таке». Але всередині я розриваюся. Мені 52, і я теж втомилася — від роботи, від турбот, від життя. Мені теж потрібна підтримка, але мама цього не бачить.

Вона дзвонить, скаржиться подругам, що я її «кинула». «Оксана така невдячна, я її виростила, а вона відвернулася», — говорить вона, і чутки доходять до мене. Невдячна? Я віддала їй 30 років свого життя, а вона віддала все братові, який з’являвся раз на місяць. Її подив — це насмішка над моїм болем. Я не жадібна, мені не потрібен її будинок. Мені потрібна справедливість, визнання, любов, яких я не отримала.

**Остання крапля**

Нещодавно Тарас завітав до мене. «Мама погано почувається, приїжджай, допоможи», — сказав він. Я спитала: «А ти чому не допомагаєш? У тебе ж тепер усе їїнне». Він щось пробурмотів про зайнятість і пішов. У той момент я зрозуміла: нічоЯ більше не можу бути частиною цієї неправедної історії, тому обираю жити для тих, хто дійсно мене цінує.