Мій дім — не готель для родичів

Коли теща, Оксана Степанівна, на хвилинку вийшла з кухні, мій тесть, Борис Іванович, різко обернувся до мене й наказав: «Марто, йди підігрій мені ту курку, бо вже холодна!» Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Невже я тепер офіційно покоївка? Якщо вам треба — ідіть і грійте самі, хотілося вигукнути, але замість цього, пестячи кота, що терся біля моїх ніг, я відповіла: «Борисе Івановичу, я не прислуга, підігрійте самі.» Він подивився на мене, як на бунтарку, а я відчула, як усе всередині кипить. Це було не просто про курку — це була межа, яку я не збираюся переступати.

Ми з Олегом, моїм чоловіком, живемо окремо, але щонеділі їздимо до його батьків на вечерю. Оксана Степанівна готує так, що аж слинки течуть, і я завжди радо їду — поговорити, скуштувати її фірмових вареників, послухати оповідки. Борис Іванович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, ніби отаман, і більше бурчить, ніж розмовляє. Я звикла, що він любить командувати: то «подай сіль», то «забери тарілки». Але я не звертала уваги — вік, звички, що з ним возитися. Але цього разу він перейшов усі межі.

Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з грибами. Оксана Степанівна, як завжди, метушувала, додавала нам, а я допомагала прибирати. Коли вона вийшла в сад по узвар, Борис Іванович вирішив, що настав його час. Я сиділа, гладила їхнього кота Барсика, що муркотив у мене на колінах, і тут цей наказ: «Підігрій курку!» Я спочатку подумала, що почулася. Він дивився на мене так, ніби я мусила підскочити й бігти до мікрохвильовки. А я, між іншим, після роботи, втомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не найматися кухарити.

Моя відповідь його явно шокувала. Він наморщився, пробурмотів щось на кшталт: «Оце молодь пішла, жодної поваги.» Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, ніби я тут на підтанцьовках. Оксана Степанівна повернулася, відчула напругу й спитала: «Що сталося?» Я хотіла розказати, але Борис Іванович випередив: «Та нічого, Марта просто не хоче старикові допомогти.» Допомогти? Тепер підігріти курку — це подвиг? Я ледве стрималася, щоб не спалахнути, і лише сказала: «Оксано Степанівно, я завжди допомагаю, але я не прислуга.»

Дорогою додому я розповіла Олегу. Він, як завжди, намагався згладити: «Марто, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не переймайся.» Не переймайся? Легко йому казати, він же не отримує накази! Я нагадала, що не проти допомагати, але тон Бориса Івановича був такЯ стиснула кулаки і вирішила: наступного разу скажу йому прямо, а поки що найкращий мій союзник — це Барсик, який тільки й робить, що муркотить і не вимагає нічого.