Я не домашня робітниця у батьків партнера

Я не служниця для свого свекра

Коли свекруха, Марія Іванівна, вийшла на хвилинку з кухні, мій свекор, Василь Петрович, повернувся до мене й наказав: «Олесю, йди підігрій мені ту курку, а то вже холодна!» Я завмерла, не вірячи вухам. Невже тепер я офіційно служниця? Якщо треба, ідіть і самі грійте, хотілося вигукнути, але замість цього, гладячи кота, що терся об мої ноги, я відповіла: «Василю Петровичу, я не покоївка, підігрійте самі». Він подивився на мене, як на бунтарку, а в мені все закипіло. Це було не просто про курку — це була межа, яку я не збиралася переступати.

Ми з Андрієм, моїм чоловіком, живемо окремо, але щонеділі їздимо до його батьків на вечерю. Марія Іванівна готує так, що аж слинки течуть, і я завжди радо їду — побалакати, скуштувати її фірмових голубців, послухати оповідки. Василь Петрович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, як гетьман, і більше бурчить, ніж говорить. Я звикла, що він любить командувати: то «подай сіль», то «прибери тарілки». Але я не звертала уваги — вік, звички, що вже зробиш. Але цього разу він перейшов усі межі.

Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з картоплею. Марія Іванівна, як завжди, метушилася, підкладала нам додатку, а я допомагала прибирати посуд. Коли вона вийшла на ґанок, щоб принести узвар, Василь Петрович вирішив, що настав його час. Я сиділа, гладила їхнього кота Рудька, що мурлыкав у мене на колінах, і раптом цей наказ: «Підігрій курку!» Я спершу подумала, що не почула. Він дивився на мене так, ніби я мусила підскочити й бігти до мікрохвильовки. А я, між іншим, після роботи, втомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не наймалася кухарем.

Моя відповідь його явно шокувала. Він насупився, пробурмотів щось на кшталт: «Оце молодь пішла, ніякої поваги». Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, наче я тут на підхваті. Марія Іванівна повернулася, відчула напругу й спитала: «Що трапилося?» Я хотіла розповісти, але Василь Петрович перебив: «Та нічого, Олеся просто не хоче старому допомогти». Допомогти? Тепер підігріти курку — це подвиг? Я ледве стрималася, щоб не спалашити, і лише сказала: «Маріє Іванівно, я завжди допомагаю, але я не служниця».

Дорогою додому я розповіла Андрію. Він, як завжди, намагався згладити: «Олю, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не беріть до серця». Не брати? Легко йому казати, він же не отримує накази! Я нагадала, що не проти допомагати, але тон Василя Петровича був такЯ, можливо, і далі буду приходити в їхній дім, але тепер завжди триматиму в голові, що я – гостя, а не слухняна тінь біля печі.