Мені 70. Я зовсім одна і тягарем для дочки.

Мені сьогодні сімдесят. Я самотня, як підліток у пустому дворі. Стала тягарем для власної доньки.

— Донечко, приїдь увечері, прошу… Самотужки не впораюся…

— Мамо, я по вуха в роботі! Годі скиглити. Та гаразд, заїду.

Я стояла біля телефону, міцно стискаючи слухавку, а сльози котилися по обличчю. Від образи. Від болю. Від усвідомлення — для своєї єдиної доньки я стала зайвим клопотом. Згадала, як сама ростила Оксану, як тягла все на собі. Ніколи в житті їй ні в чому не відмовила. Усе їй — найкраще. Усе — лише заради неї. Мабуть, у цьому й була моя помилка. Занадто балувала, занадто любила, занадто вірила, що, виростивши її щасливою, і сама буду щаслива.

Коли Оксані було одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за довгі роки я відчула себе жінкою. Але Оксана влаштувала такий галас, що довелося з ним розлучитися. Хоч моє серце кричало, я обрала доньку. Завжди обирала її. А тепер… тепер мені сімдесят. Я самотня в цьому світі, як в’язень у порожній кімнаті. Хвороби гризуть, сили йдуть, і єдина людина, на кого сподівалася — моя донька — відмахується від мене, як від набридливої мухи.

Оксана вже двадцять років у шлюбі. Має трої дітей, але я їх бачу рідко. Чому? Не знаю. Може, їм теж сказали, що я «заважаю».

— Мамо, що знову трапилося? — увірвалася в двері роздратована Оксана.

— Мені призначили уколы… Ти ж медсестра, можеш допомогти?..

— Що, щотижня приїжджати? Ти жартуєш?

— Оксанко, зараз такий ожеледиця, я просто не дійду до поліклініки…

— Ну то заплати, щоб мені був хоч якийсь сенс сюди мотатися! За «дякую» ніхто не працює!

— У мене немає грошей…

— Ну й чудово! Проси когось іншого! — і грюкнула дверима.

Вранці я вийшла з дому на дві години раніше — повільно йшла по засніженій дорозі, стискаючи в руці направлення і шепочучи: «Ти впораєшся, лише б дійти…» А сльози лилися самі. Від болю. Від самотності. Від тих слів, які ніколи не забуду: «Ти для мене тягар».

Біля входу до поліклініки до мене підійшла молода жінка:
— Пустіть бабусю! Вам погано? Ви плачете?

— Ні, дитинко. Це не від болю. Це від життя…

Вона сіла поруч, вислухала. Я розповіла їй усе. Як це не дивно, легше було говорити з незназізнатися чужій людині, ніж тій, що колись була моїм усьому.