Руйнівна сила сумнівів

Ой, послухай, я тобі розповім цю історію, тільки трошки інакше.

Катерина сиділа на кухні, підперевши щоку рукою, й дивилася у вікно, де нічне скло відбивало лише її власне зморене обличчя. Тоді тихенько відчинилися двері, і увійшла свекруха — Надія Петрівна.

— Що так пізно не спиш? — спитала вона, наливаючи собі води з глечика.

— Думки мої, Надіє Петрівно, — ледве чутно відповіла Катерина.

Свекруха вже хотіла йти, але Зоя раптом підняла на неї очі:

— Залиштеся, будь ласка. Треба поговорити. Тільки двері прикрийте…

Надія Петрівна зупинилася, насторожилася:

— Що таке?

— Сядьте. Я… маю розповісти вам про Олега…

Свекруха сіла, стиснувши в руці склянку, а Катерина почала. І чим більше вона говорила, тим блідішою ставала мати її чоловіка. Слова Катерини застили у повітрі, ніби ударивши жінку по серцю.

— Ні, доню, я нікого вночі не виганяю. З дитиною підете вранці. Мені й так на роботу — то й розбудиш.

— А може, ремонт відкласти? Ми б з Сашком на село поїхали влітку, а зараз холодно… Та й Олег ось-ось повернеться…

— Не можна. Зараз вигідно — потім ціни злітать, та й влітку з пилом жити не хочу.

— Та все одно пил буде, — обережно сказала Катерина.

— І речі ваші, до речі, теж треба винести. Я ж попереджала. Не личинуй із себе жертву. Мій син тебе з дитиною прийняв — могла б хоч мовчати.

— Та це ж ваш онук! — вирвалося у Катерини.

— Так? А в Олега донька від тієї, що за кордоном. Ось вона — моя онука. А цей… ще доведеться.

Катерина завмерла. Слова свекрухи були ніж у груди.

— Йому майже чотири. Ви тільки зараз про це? І куди мені з дитиною йти?

— Не знаю, — знизала плечима Надія Петрівна. — Мені байдуже.

З Олегом Катерина познайомилася п’ять років тому. Він був не красенем, але здавався надійним. Уже не до кохання — обоє були дорослі, з життям за плечима. Вона — кухар у шкільній їдальні, він — будівельник, що часто їздив на заробітки. Завагітніла — він одразу запропонував розписатися. Без весілля, просто до ЗАГСу.

Жили у його матері. Надії Петрівні не подобалось, що в її домі оселилася чужа жінка, та ще й вагітна. Вона звикла до тиші, самотності, розміреного побуту. А тут — хтось співає у ванній, шаркає, а потім і зовсім немовля, що реве цілими днями. Да ще й син тепер менше допомагав у городі.

Найголовніше — вона не вірила у почуття Катерини. Вважала, що та вийшла за Олега з розрахунку. І все сумнівалася: а Сашко — точно її онук?

Зараз вона вирішила зробити ремонт. І заздалегідь наказала: Катерина з дитиною має з’їжджати. Та вперлася — мовляв, нема куди. Хоча тітка була готова прийняти. Свекруха не поступалася. Її дратувало все: від слідів іграшок до запаху дитячого пюре.

Коли Олег раптом перестав виходити на зв’язок, Катерина занепокоїлася. Він так ніколи не робив. Вночі вона не наважилася дзвонити, але вранці телефон був вимкнений.

— Він ніколи не вимикається, — сказала Катерина, зайшовши на кухню. — Щось не так.

— Спить, мабуть, — буркнула свекруха. — Чого ти так злякалася?

— Ми щодня листуємося. Такого ніколи не було.

— Подзвони на роботу. Давай.

Катерина набрала номер. Через хвилину її обличчя поблідло.

— Він у лікарні. Його забрали… Йому стало погано.

— Як?! — Надія Петрівна опустилася на стілець. — Хто дізнався?

— Його… перша дружина. Вона в курсі. Нас вирішили не повідомляти.

— Я поїду! — зірвалася жінка.

— Ні, у вас ремонт. Я Сашка до тітки, а сама — до нього. Усе з’ясую.

Через три тижні Катерина повернулася з Олегом. Він був у важкому стані — після інсульту. Ліва сторона слухалася погано, але він говорив, жартував, намагався.

Катерина не відходила від нього ні на крок. Шукала лікарів, домовлялася про реабілітацію, спала по три години, бігла на процедури, на уколы, на ЛФК. Вона ніби жила лише заради одного — повернути Олега до повноцінного життя.

Одного разу, коли свекруха мила посуд, Катерина тихо сказала:

— Розповім вам усе. Тільки не кажіть йому.

І розкрила правду: Олег поїхав до першої дружини побачити доньку. Двері відчинив незнайомий чоловік. А дитина — його копія. Білявий з ямочкою на щоці. Потім сама Мар’яна зізналася: той — справжній батько дівчинки, просто раніше вона боялася лишитися сама, а Олег — підвернувся.

Олег сів на лавку, і серце не витримало.

— Значить… — видихнула свекруха, — онука мені… взагалі не онука?

— Саме так.

Після тієї розмови Надія Петрівна почала інакше дивитися на Катерину. Бачила, як та живе чоловіком, як уночі встає, масажує йому руку, слідкуІ з того вечора у їхній оселі знову зайшло сонце — тепле, тихе, родинне.