Connect with us

З життя

«Безсоромність замість виплати боргу: скандал на моєму ювілеї!»

Published

on

Ти мала сорок років, коли святкувала ювілей, і планувала провести його скромно, без зайвої пишноти. Та життя, як завжди, вміє перетворювати звичайну дату на справжню драму. За місяць до свята мені подзвонила Оксана — сестра мого чоловіка, з якою в нас від самого початку були напружені стосунки.

— Де збираєшся святкувати? — запитала вона так, ніби вже збирала валізи.

— Ще не думала, — зніяковіло відповіла я. Було зарано обговорювати, тим більше знаючи Оксанині звички.

— О, значить, гроші в тебе є. Позич нам з Іваном п’ять тисяч. Дуже потрібно, поверну максимум за два тижні, — благала вона своїм жалісливим голосом, від якого завжди мурашки бігли по спині.

Я не люблю ні позичати, ні давати в борг. Особливо таким, як Оксана. Від самого початку вона намагалася «випросити» в мене гроші — то на дітей, то на ремонт, то на зламану техніку. Я завжди відмовляла — ввічливо, але рішуче. Але цього разу вона взяла мене за живе.

— У дітей температура, треба ліки, — сказала вона, добиваючи «святим» аргументом.

Я здалася. Переказала гроші на картку. Пройшло два тижні — мовчання. Місяць — ні слова. Тоді я вирішила: на ювілеї сама нагадаю.

Святкували ми в затишній кав’ярні. Гості веселилися, лунали тости. Але я не знаходила собі місця. Оксана з чоловіком прийшли вчасно, жартували, їли, сміялися, наче нічого не сталось.

— Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки для дітей, вона обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові, коли він помітив мою нервозність.

— Не поверне, — різко відповів він, навіть не моргнувши. — Вона мені вже п’ять років винна три тисячі. Знаю її — грошей ти не побачиш.

Але я все ж вирішила поговорити.

— Оксано, привіт. Дякую, що прийшли. Хотіла заговорити… — почала я обережно, ніби ступала по тонкому льоду.

— Тут усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Страви божественні, особливо салат із кукурудзою — даси рецепт?

— Я не про це. Місяць тому ти позичала в мене гроші…

Оксана засміялася, запрокинувши голову:

— П’ять тисяч? Коли це я в тебе такі гроші брала? Ти завжди відмовляла, не пам’ятаю такого. Може, вигадала?

Я оніміла.

— Я перевела тобі гроші на картку, на ліки. Можу показати переказ, якщо не віриш, — сказала я, відчуваючи, як обличчя спалахує.

Оксана миттєво зблідніла, але швидко взяла себе в руки.

— А, так… Було таке. Просто я не запам’ятовую непотрібні мені речі, — процедила вона, схрестивши руки.

— Ти обіцяла повернути за два тижні. Пройшов місяць, я хотіла б отримати назад…

І тут почалося.

— Ти зовсім без совісті?! — вигукнула вона так, що всі за сусідніми столиками обернулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Звичайно, тобі не зрозуміти, адже у тебе власних дітей немає!

Мене ніби вдарили. Оксана йшла в атаку.

— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! Просто забули вдома. До речі, на п’ять тисяч! Тож ми в розрахунку. Не очікувала від тебе такої жадібності!

— Який подарунок? Ви нічого не дарували, — тихо прошепотіла я, ошелешена.

— Забули! Але він є! — гаркнула Оксана. — Усе, ми йдемо! Іване, ходімо! Тут нас не поважають!

Її чоловік доїв курчачу ніжку, витер рукавом рота й мовчки пішов за нею.

Як тільки вони пішли, до мене підійшла свекруха — Ганна Миколаївна. Спокійно взяла мене під руку й відвела у бік.

— Сама винувата, що дала. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на підвіску, яку ти бачила на її шиї.

У мене перехопило дух.

— І подарунка тобі ніхто не купував. Вигадка. Просто скажи дякую, що не здоров’ям розплатилася. Вважай — за науку, — і вона підморгнула, наче дала мені життєвий урок.

Оксана перестала з нами спілкуватися. Пройшло вісім місяців. Ні дзвінків, ні повідомлень. А потім раптом — не прийшло вітання. І вона образилася.

— Я думала, ви хоча б переказ зробите, — подзвонила й заявила з докором.

— А тобі нічого не надійшло? — здивувався мій чоловік. — Перевір жовтень минулого року. П’ять тисяч.

— Дуже смішно! — прошипіла вона і кинула трубку.

Ми більше не спілкувалися. Зустрілися через п’ять років — на похоронах Ганни Миколаївни. За півроку продали її квартиру, поділили гроші. І з того часу ніхто з нас не подзвонив першим. І, чесно кажучи, стало легше.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

вісім + 14 =

Також цікаво:

З життя6 хвилин ago

Устала от ожиданий совершенства

В шумной Москве, где суета сливается с ритмом жизни, мои 27 лет кажутся идеальными лишь со стороны. Меня зовут Аня,...

З життя17 хвилин ago

Возвращение героини

Лидмила замерла у двери квартиры Дмитрия, нервно сжимая ручку сумки. Два с половиной года назад она ушла от него, хлопнув...

З життя22 хвилини ago

Как отвадить назойливую родственницу навсегда: история одного праздника

**Дневниковая запись** Иногда кажется, что родственники — это будто бы вечный праздник. Раз пришли с тортом, малышнёй и улыбками —...

З життя25 хвилин ago

Любовь, ставшая горьким разочарованием: неожиданное откровение

Звали меня Анфиса. Двадцать семь лет на тот момент было. Красивая, уверенная в себе, работа хорошая, зарплата стабильная. Мечты у...

З життя1 годину ago

Обманутая радость: как внук оставил деда без дома

Однажды во сне мне приснился странный город, словно припорошенный сахарной пылью. Это был Нижний Новгород, а я — Надежда Петровна,...

З життя1 годину ago

Любовь без предупреждений: от мечты к разочарованию

Дневник. Разочарование, которое научило меня выбирать себя. Меня зовут Алиса. Двадцать семь лет. Я уверена в себе, симпатична, с достойной...

З життя1 годину ago

Неожиданный визит в жилище

**Нежданный гость** Сегодня случилось нечто неожиданное. Мы с Людмилой только вернулись из свадебного путешествия — подарка её родителей. Встретили нас...

З життя1 годину ago

Как внук лишил деда дома ради собственного счастья

Вот как это было… Жила-была Нина Семёновна на тихой улочке в старой части Ростова-на-Дону. В нашем дворе все друг друга...