Connect with us

З життя

В Новый год родители выгнали его на улицу. Спустя годы он открыл им дверь — но не туда, куда они ожидали.

Published

on

За окнами переливался свет гирлянд, в домах звучали песни, а люди обнимались у нарядных ёлок. Весь город готовился к празднику. А он стоял на крыльце, один, в тонкой куртке и тапочках, с рюкзаком, брошенным в сугроб, и не мог поверить, что это реальность. Лишь ледяной ветер и колючий снег, хлёстко бивший по щекам, напоминали: это не сон.

— Убирайся! Чтоб я тебя больше не видел! — рявкнул отец, и дверь с грохотом захлопнулась перед самым носом.

А мать?.. Она стояла в углу, сжавшись, глаза опущены в пол. Ни звука. Ни шага в его сторону. Лишь губы дрогнули, будто хлопнула ещё одна дверь — последняя.

Иван Соколов спустился со ступеней. Снег тут же насквозь промочил ноги. Он шёл, не глядя, куда. За окнами пили чай, дарили подарки, смеялись. А он — лишний, ненужный — таял в зимней пустоте.

Первые дни спал, где придётся: на остановках, в подъездах, в промёрзшем подвале. Его гнали ото всюду. Ел, что находил в помойках. Один раз стащил булку. Не из жадности — от голода.

Как-то старик с тростью наткнулся на него в подвале. Бросил: «Держись. Люди — подлецы. Ты — не будь таким». И оставил банку тушёнки.

Эти слова Иван запомнил навсегда.

Потом его свалила болезнь. Жар, бред, дрожь. Он уже не чувствовал холода, когда его вытащили из сугроба. Это была Людмила Ивановна — работница соцслужбы. Она прикрыла его своим пальто и прошептала: «Тихо. Ты теперь не один».

Он попал в приют. Там пахло борщом и чем-то добрым. Людмила Ивановна приходила каждый день. Приносила книги. Учила его верить. Говорила: «Ты имеешь право. Даже если весь мир против».

Он читал. Впитывал. И клялся, что однажды спасёт таких же, как он.

Сдал экзамены. Поступил в институт. Днём учился, ночью мыл полы. Не ныл. Не сдавался. Стал адвокатом. И теперь защищал тех, у кого не было ни дома, ни прав, ни надежды.

А спустя годы в его кабинет вошли двое — ссутулившийся мужчина и женщина с седыми волосами. Он узнал их с первого взгляда. Отец и мать. Те, кто когда-то вышвырнули его в метельную ночь.

— Ваня… прости… — прохрипел отец.

Он молчал. Внутри не было ни гнева, ни обиды. Лишь пустота.

— Простить можно. Но забыть — нет. Вы умерли для меня тогда. И я — для вас.

Он распахнул перед ними дверь.

— Уходите. И не возвращайтесь.

А сам вернулся к столу. К новому делу. К мальчишке, которому нужна была помощь.

Потому что он помнил, каково это — стоять в сугробе без надежды. И знал, как важно, чтобы кто-то просто сказал: «Я с тобой».

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три × два =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

ВІДЛУНА ПРОШЛОГО КОХАННЯ.

**ПРОЙШЛО КОХАННЯ.** — Чого ти сьогодні така мовчазна й замислена? — запитав Олег дружину, сидячи на кухні пізнього вечора. Дружина...

З життя2 години ago

За стіною — луна думок

**Щоденник** За стіною — не тиша. — Та зроби ти вже цей телевізор тихіше, на всі біси! — вигукнула Ганна...

З життя4 години ago

Неспокій серця: немовля на руках, а думки — за вікном.

Оксана не знала, куда себе діти. На руках дрімала маленька Соломійка, а вона все ще стояла біля вікна. Вже година...

З життя5 години ago

Не заглядай всередину

Не відкривай Мирослава Іванівна стояла біля вікна, притуливши долоню до холодного скла, і спостерігала, як двірник Тарасич згрібає останні жовте...

З життя8 години ago

Сусід виявився занадто відвертим

**Щоденник Валентини Іванівни** “Сусід знав забагато” — Валентино Іванівно! Зачекайте ж! — кричав сусід Борис Григорович, махаючи рукою та швидко...

З життя11 години ago

Вона з’явилася першою

Вона прийшла першою Ганна Степанівна прокинулася о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на фабриці нікуди не поділася,...

З життя12 години ago

Остання можливість для порятунку шлюбу

До краю Соломія стояла біля вікна й дивилась, як Тарас виписує вісімки на дворі своєю новою машиною. Сусідка Ганна Іванівна...

З життя14 години ago

Зрада від сестри

— Як ти могла?! — кричала Оксана, розмахучи зім’ятим папером. — Як ти могла підписати цю дурни́цю?! Марія здригнулася, відсунула...