Connect with us

З життя

Коли яйце нагадало про минуле: історія кохання, що ховалось у тиші

Published

on

Двадцять років разом. Двадцять років однієї прізвища, однієї домівки, однієї дороги на роботу. А тепер — розділені обіди. Це не просто різні страви — це окремі холодильники. Окремі каструлі. Навіть сіль у кожного своя. Ось до чого дійшло.

Спочатку були сварки — гарячі, з криками та грузим стуком дверей. Потім — перемири, втомлені й безрадісні. Потім… нічого. Ні сварки, ні примирення. Пустота. Вона спала у маленькій кімнатці, де колись був кабінет. Він — у спальні, що залишилась з часів, коли вони були «ми». А тепер — просто двоє людей, що ділять одну хату.

Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все і так зрозуміло. Він жив своїм життям. Вона — своїм. Він їздив сам у санаторій під Львовом, де зустрів жінку. Оксана. Посмішкувата, спокійна. Вона писала йому листи. Він відповідав. Там були слова, яких вдома не чули: «розумію», «чекаю», «бережися». Йому здавалося, що в нього нарешті з’явився сенс.

А вона… Вона просто мовчала. Дивилась у вікно. Прала сорочки. Приходила з роботи й не вмикала телевізор — щоб не заважати. Готувала собі окремо — кашку, салат, іноді рибу. Говорити було ні про що. Бо коли все сказано, лишається тиша. А в тій тиші — біль, яку вже ніхто не хоче ні ділити, ні лікувати.

І ось ранок. Звичайний. Січень, легкий мороз, за вікном скрипить сніг. Вона встала раніше. На кухні — прохолодно. Надягла старенький халат, що розстібався, ввімкнула плиту. Поставила маленьку пательню, ту саму, що подарували ще на новосіллі. На ній — одне яєчко. Маленьке. Акуратне, з жовтим серцем посередині. Як символ. Як спогад.

Вона стояла біля плити, маленька, худенька, зі зморшками на чолі, і дивилась, як білок поволі біліє по краях. І раптом у дверях кухні з’явився він. Сонний, неголений, з глечиком у руці. Хотів налити собі чаю. Нічого особливого.

Але її погляд був особливий. Смутний. Тихий. Без докорів, без образу. Лише прохання. Майже дівоче. Вона, ледь піднявши пательню, запитала:

— З’їси яєчко?

Так просто. І так страшно.

Він завмер.

Неначе його облили холодом: спогади навалилися, як обвал. Кімната в гуртожитку на околиці Києва. Один матрац. Одна каструлька. Яйце — на двох. Одна виделка, одна склянка. І вона — дівчина з косичкою, що сміється, підбігає до нього в халатику з квітами. І її голос: «Їж, поки не остигло!»

Вона тоді дивилась не з болем — з вогником. Легка, закохана, смілива. І він — щасливий. Без копійки в кишені, але з відчуттям, що все попереду.

А тепер — два холодильники. Два ліжка. Два життя.

Він поставив глечик на стіл. Підійшов. Обережно взяв у неї пательню і поставив назад на плиту. А потім — обійняв. Мовчки. Міцно. Ніжно.

Вона не одразу зрозуміла. Завмерла. Навіть не дихала.

Він прошепотів:

— Пробач. Не знаю, що зі мною сталося. Якась темрява в голові. Наче сон. Але я прокинувся. Тільки зараз. Пробач.

Вона не відповіла. Просто притиснула чоло до його грудей. А він… може, плакав. Вона не бачила. Він був високий, а вона — маленька. І їй не треба було бачити. Вона відчувала.

А на плиті залишилося те саме яєчко. Самотнє, із золотим жовтком, у крихітній пательні.

Життя — дивна штука. Іноді все руйнується. Але іноді — нагадується. Серце пам’ятає те, що розум забув. Іноді досить одного погляду. Одного запитання. Одного яєчка.

Іноді кохання — це просто пестливість. Воно здається маленьким. Слово, жест, пательня. Але воно — велике. Просто сховалось у побуті, у втомі, у мовчанні.

І якщо одного разу воно вигляне, зовсім крихітне, — хапай його. Не пускай. Бо саме воно — справжнє.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

двадцять − 18 =

Також цікаво:

З життя2 години ago

Право на помилку.

Соломія дізналася про батькову коханку випадково. Того дня вона пропустила школу, аби супроводжувати подругу до тату-майстра. Необачно було йти до...

З життя3 години ago

Розрив, що врятував моє життя

— Олесю, ти що робиш?! — голос Богдана гримів по всій квартирі. — Куди це ти зібралася в такому вигляді?!...

З життя6 години ago

Він обрав сім’ю. Але не нашу.

— Мам, годі тобі! — Ігор різко відвернувся від вікна, де спостерігав за машинами. — Досить вже чіплятися одного! Я...

З життя9 години ago

Любов, що запізнилася

Галя Іваненко складала коробку зі старими світлинами, коли знайшла випускне фото. Сорок років тому вона стояла поруч з Миколою, а...

З життя10 години ago

Шість років таємної доброти: юна пекарка і бездомний зниклий герой

Шість років пекарка Марійка лишала їжу тихому жебракові — не знаючи навіть його імені! У день її весілля з’явилося дванадцять...

З життя12 години ago

Дочка пробачила, а в мене — гіркота

Олеся пробачила, а я – ні. Віра Петрівна розглядала себе у дзеркалі, поправляючи сірий костюм. Сьогодні Олесці виповнилося тридцять. Перший...

З життя14 години ago

Більше не зноситиму

Валентина Петрівна тримала в руках теплі палянички від Ярини, усміхаючись цьому несподіваному повороту долі. Після розмови вона зрозуміла, що іноді...

З життя17 години ago

Пробачити, але занадто пізно

“Запізніле пробачення” — Не смій мені дзвонити! Чуєш? Ніколи більше не дзвони! — Галина Петровна з силою кинула слухавку на...