Запрошення, що розбурхало мовчання: історія забутого листа

Тінь забутого листа: як одна запрошення розірвала двадцять років мовчання

Віра пропрацювала на пошті понад тридцять років. За ці роки через її руки пройшли тисячі листів — від святкових листівок до зім’ятих конвертів з похоронними повідомленнями. Але того ранку, холодного листопадового дня, вона знайщла листа, який з першого погляду збив її з пантелику.

Конверт був звичайний, сірий, без зворотної адреси. Але почерк… Він був болісно знайомий. Той самий, якого вона не бачила двадцять років.

— Невже?.. — прошепотіла Віра, опускаючись на табуретку посеред сортувального залу.

Всередині було всього кілька рядків:

«Мамо, я запрошую вас. Завтра — мій великий день. Весілля. Я досі вас чекаю. Якщо прийдете — буду щаслива. Якщо ні — зрозумію. Оксана.»

Руки задрижали. Оксана. Її донька. Та сама, з якою вона не розмовляла два десятиліття. Віра добре пам’ятала той день — Оксана, ще студентка, сповнена мрій і кохання, тоді сказала:

— Мамо, я виходжу заміж за Івана.

Віра ледве не випустила з рук глиняну чашку. Їй відразу не сподобався цей Іван. Худий, без стабільної роботи, без власного кута. І, головне, не такий, якого вона бачила поруч із донькою.

— Або він, або я! — різко сказала Віра.

— Гаразд, мамо, — тихо відповіла Оксана. — Тоді він.

І пішла. Без істерик. Без сліз. Тільки двері тихо зачинилися.

Спочатку Віра думала — повернеться. Потім — покличе на хрестини. Від знайомої дізналася, що в Оксани народився син. Онук. Але гордість, мов кам’яна плита, лежала на серці. Ні листа, ні дзвінка. Лише мовчання. Віра переконувала себе: донька її зрадила. Але всередині була нудьга, яку нічим не заглушити.

І ось — ця запрошенка. Через двадцять років. Один лист. Ніби крик у порожнечу.

Усю ніч Віра не спала. Серце билося, немов пташка в клітці. Їхати? А раптом прогнатьмуть? А раптом Оксана написала лише зі співчуття?

Але на світанку, коли за вікном вив вітер, Віра сіла на ліжко, накинула старий хустину і прошепотіла:

— Пробач мене, донечко.

Поїзд до міста, де жила Оксана, відходив о дев’ятій. На пероні стояла молода жінка в білій кожусі, з букетом у руках. Коли Віра підійшла ближче, та підняла очі і завмерла. Очі в неї були мамині — такі самі сірСльози котилися по щоках, коли Оксана обняла матір міцно, наче хотіла повернути всі ті роки, що втратили.