Більше ніякого відпочинку на природі!

Немає жодної дачі!

Ярослава лише вставила ключ у замок, як відчула — щось не так. Квартира була не порожня. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, старший. Значить, свекруха навідалася. Ярослава скривилася. Відносини між ними завжди були напружені: зовні ввічливі, але з постійними докорами та повчаннями. Дівчина не хотіла зустрічатися віч-на-віч. Вирішила вийти на вулицю, пройтись до крамниці — нехай сидить і йде.

Але, зробивши крок у передпокій, вона завмерла. Почула розмову чоловіка з матір’ю. Щось у їхньому тоні її насторожило. Прислухалася — і те, що донеслося до її вух, приголомшило.

— Нічого, скоро Ярослава погодиться на дачу, — спокійно говорив Олег.

— Головне, щоб на тебе оформили, — додала свекруха. Дівчина мимоволі підняла брови. Серйозно?

— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Якщо не вийде — все одно купимо в шлюбі, поділимося. А її квартира після розлучення залишиться їй — це несправедливо. Ми вже два роки живемо в мене, я теж маю право на частку.

Ярослава замерзла. Яке розлучення?..

— Звичайно, я теж так вважаю. Ви з Соломією зможете взяти щось більше. Як у вас справи?

Яка ще Соломія?..

— Та нормально. Вона, звичайно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я пояснюю — треба почекати. Ось придбаємо дачу — тоді й подамо на розлучення. Ярославі скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, переконаю її перевести все туди. Вона ж довірлива.

Дівчина вчепилася в стіну. В вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до недавнього візиту до ріелтора, де вона хотіла зробити “сюрприз” — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений по дорозі додому, досі стояв у пакеті.

Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.

Ярослава мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. Через хвилину в дверях з’явився Олег.

— Ярославо? Ти вже повернулася? Що ти робиш?

— Що я роблю? — її голос тремтів. — Мою квартиру хотіли? Хотіли на тебе оформити, так? А ось дудки! І ремонт я робила за свої — в мене всі чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок закінчився.

Свекруха, почувши її тон, миттю зникла. Олег почав крутитися, м’ятися, заперечувати. Але було запізно.

І тоді Ярослава згадала все з самого початку.

Коли їй виповнилося двадцять, батьки подарували їй однокімнатну квартиру. “Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися”. Тоді це здавалося зайвим, але тепер… Тепер кожне слово лунало як пророцтво.

З Олегом Ярослава познайомилася через рік після закінчення навчання. Закохалася. Почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — “чоловік повинен приводити жінку в свій дім”. Дівчина здала свою квартиру, гроші ділила: частина на спільні витрати, частина на ощадний рахунок.

Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Олега. Мати знову хвилювалася — навіщо вкладатися у чуже житло? Але Ярослава відмахнулася: “Я ж тут живу”.

Потім настало затишшя. Олег став холоднішим, дратувався, затримувався. А потім, ніби за командою, знову став уважним, ніжним. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: “Твоя квартира — однушка. Ми потім ще купимо, а зараз потрібна дача”.

Дівчина ледь не погодилася. Хотіла порадувати чоловіка. Навіть зайшла до ріелтора у вихідний і купила торт. Але повернулася додому — і почула все.

Чоловік і його мати вже ділили її майно. Планували, як залишити її з нічим. Як втягнути її гроші в угоду, а потім — розлучення.

Сліз не було. Лише холод. Холод зради.

Тієї ж ночі Ярослава зібрала речі і пішла. Батьки підтримали. Мати обійняла, нічого не сказала — просто була поруч.

Дівчина повернулася у свою однокімнатну. Пройшлася кімнатою, торкнулася стін, глянула у вікно. Потім сіла на підвіконня і прошепотіла:

— З тобою я точно не розлучуся. Ти — найвірніше, що в мене є. А у цьому світі вірність — на вагу золота.

Адже нікому, окрім маминих слів і цих стін, вона вже не вірила.