Різдвяне прощання і новорічне диво

У кухні розливався запах печеня з картоплею, свічки на столі миготіли теплим світлом, а Оксана поправляла серветку, з трепетом чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона особливо старалася — скоро Новий рік, і їй хотілося, щоб вечір вийшов особливим. Але Андрій запізнювався — аж на дві години. Все простоло, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася йому назустріч — адже коханий повернувся.

Вони мовчки сіли за стіл. Оксана, чекаючи, усміхалася, а Андрій беземоційно шарпав виделкою в тарілці. Раптом він поклав прилад і, не дивлячись їй у вічі, кинув:

— М’ясо знову жорстке. Та й взагалі… Я йду. В мене інша жінка. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Можливо, і ніколи не кохав. Не знаю, навіщо ми одружилися.

Слова били, як батог. Оксана не могла вимовити й звука, завмерла з шматком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, все перекреслено.

— А як же я, Андрію? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?

— Живи. Ти молода, ще зустрінеш когось. Дітей у нас нема — отже, ніщо не тримає. А Марічка, до якої я йду, чудова. Старша за мене, з донькою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…

Він говорив це спокійно, ніби про плани на відпустку. Квартира, мовляв, нехай залишиться їй — він не такий уже підлюка. Машину забере — кредит його. Все чесно. Він навіть додав:

— З наступаючим, Оксанко. Нехай у новому році в тебе буде щастя.

З цими словами Андрій пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфуму — і тишу.

Марічка… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.

Оксана сіла у крісло і втупилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притиснула її до обличчя і заплакала. Тихо, розриваючи серце, так, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.

Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, встала і прошепотіла: «Досить. Я не зламаюся».

Корпоратив вона проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Наталка, якій вона з глузду все розповіла. Жалість була гіршою за біль.

Мати, дізнавшись, лише зітхнула:

— Може, повернеться? Пробач, Оксанко, буває ж…

— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Напевно, і не знала, що таке кохання.

— Приїжджай до нас на свято…

— Ні. Хочу бути одна. Звикати.

31 грудня Оксана купила мандарини, салати, шампанське, банку ікри. Прикрасила вікно гірляндами, як робила щороку. І раптом згадала стару дитячу традицію — написати бажання на папірці.

«Хочу зустріти рідну душу і бути щасливою», — написала вона, склала аркушик і поклала під подушку.

Настрій трохи покращився. Під биття курантів вона вийшла на балкон і, дивлячись у небо, з іронією промовила:

— Ну де ж ти, моя рідна душе? Не осуджуй мене за м’ясо і не йди до Марічки! Тільки приходь.

— А яку музику любиш? — почулося знизу чоловічий голос.

— Що? Хто це? — здивувалася Оксана.

— Іван. Живу на поверсі нижче. Випадково почув. Вибач…

— Класичну люблю. І оперу.

— Чудово. Я не сиджу за комп’ютером по вечорах, і Марічки у мене нема. Я теж сам… Нещодавно розлучився.

— Іване… Дуже приємно. А знаєте що? Піднімайтеся. Послухаємо музику.

— Зараз! Тільки візьму баночку варення і шампанського!

Вони зустріли Новий рік удвох. Танцювали, розмовляли, сміялися, їли мандарини. Оксана не пам’ятала, коли востаннє сміялася так щиро. Це була чарівна ніч.

А потім були побачення, ковзанка, кафе, довгі розмови. Іван виявився простим, щирим чоловіком. Вона закохувалася з кожним днем все сильніше.

На розлучення Оксана прийшла у білій блузці й з усмішкою. Андрій був вражений:

— Ти… Ти щаслива?

— Так. І дякую тобі. За свободу. Мені здається, я нарешті знайшла свою душу.

І вона пішла, не озираючись. Вперше по-справжньому щаслива.

Інколи, щоб почати жити, треба просто зустріти Новий рік із відкритим серцем.