Очевидна таємниця

Я сиділа в своїй кімнаті, перебираючи старі речі, коли голос матері, повний тривоги, донісся з кухні:

— Оленко, може, повернешся до нього? Ну що ти, їй-богу, все кинула та й поїхала?

— Мамо, я ж казала, це тимчасово, — відповіла я, відчуваючи, як втома проймає кожну клітину мого тіла. — Жильці скоро з’їжджатимуть з дідової хати у Львові, я туди переїду. Не хочу вам заважати.

— Як заважати, доню? — голос матері тремтів. — Жили ви з Дмитром, усе було добре. Ну, не пив, не гуляв. Ще чого тобі треба? Навчись підлаштовуватися, не перший рік разом!

Я гірко посміхнулася, дивлячись у вікно, за яким моросив дощик. Всередині в мене закипала буря. Як пояснити матері, що мій шлюб був наче життя під пильним поглядом усіх сусідів?

— Мамо, ти не знаєш, як я жила ці роки, — почала я, і голос мій затремтів. — Ти завішуєш вікна на ніч? Чи ви з татом у спальні самі, чи з усіма сусідами? А якщо вам схотілося чогось інтимного, всі у дворі знають? Ні? А у нас саме так! Неначе в акваріумі живу — кожен мій крок, кожен подих на виду. Не здивуюсь, якщо всі знають, якої кольору моя білизна, або… — я запнулася, — чим ми з Дмитром займалися вночі. І ти вважаєш, що це нормально?

Мати мовчала, вражена. Я продовжила, не силах зупинитися:

— А знаєш, хто розповідає усьому двору? Мій чоловік! Той, від кого я пішла і до кого не повернусь. Він не вміє тримати язик за зубами! Я прошу: «Дмитре, це лише між нами», а через годину всі в курсі. Він тільки очима клапоче та каже: «Та я ж нікому не сказав, окрім кількох людей!» — Я стиснула кулаки. — Останній раз він влаштував сцену, кричав, що так звик, що його мама не зі зла, просто переживає. А навіщо, скажи, його мамі знати, коли ми планували зачати дитину?!

Мати схопилася за груди, прикривши рот рукою.

— Так, мамо, саме так! — я ледь не кричала. — Дзвонить мені його мати, питає, як справи, переживає за онуків. Навіть до знахарки ходила, трави мені підкладала, щоб Дмитро в чай додавав! Це була остання крапля. Я так не можу! Іду вулицею, а люди посміхаються, ніби знають, що ми вчора робили. У мене вже параноя! Його мати дзвонить і «турбується», чи стою я на голові після… ну, ти розумієш. Більше немає сил!

Я замовкла, важко дихаючи. Мати дивилася на мене з жахом, не знаючи, що сказати.

— А сюрприз? — продовжила я тихіше. — Зробити сюрприз неможливо. Він усе розтрепле! Подарує мені щось, а я вже місяць як знаю від сусідки, що він збирається купити. Добрий він, так, не п’є, не курить, працьовитий. Але цей його язик… Я не можу, мамо.

Батько, зазвичай мовчазний, раптом встряв у розмову:

— Годі, мати, чіплятися до дитини! — його голос був твердий. — Сказала, не може — значить, не може. Хто її підтримає, як не ми? Живи, доню, скільки треба.

Він повернувся до мене, пом’якшивши тон:

— Знав я таких, як твій Дмитро. У нас у бригаді був один, кликали Балакун. Жодної таємниці йому не довіряли — усе рознестиме. Казав, що в його родині всі такі, по батькові. Може, й брехав. Але жити з таким — мука.

Я подякувала батькові поглядом і пішла до своєї кімнати. Любила свій затишний будинок, де кожен куточок був облаштований з теплотою. Але жити з Дмитром, чия балакучість руйнувала будь-яку приватність, було неможливо.

У двері постукали. Мати ввійшла, нервово крутячи поділ фартуха.

— Оленко, ти справді подала на розлучення?

— Мамо, дай мені подумати, — зітхнула я. — Але, схоже, так. Він не зміниться.

— А раптом виправиться? — із надією запитала вона.

— Не виправиться, — різко сказала я. — Думаєш, мені легко?

Мати вийшла, а я лігла на ліжко і дала волю сльозам. Не чекала, що мій шлюб з Дмитром — таким гарним, надійним і добрим на перший погляд — закінчиться так. Ще до весілля були натяки: одного разу ми ночували на дачі, а потім усі сусідки почали зі мною вітатися, усміхатися, називати ласкавими іменами. А свекруха якось обмовилася, що теперішні дівчата «легковажні», а я — «добра, чесна». Через роки, під час сварки, вона кинула, що знала про мою невинність ще до весілля.

— Ти розповів своїй матері?! — тоді я скрикнула.

— Ну й що? Вона ж так раділа! — відповів Дмитро, не розуміючи мого гніву.

Це був остаточний момент. Я зрозуміла — більше не витримаю.

Минуло три місяці. Я переїхала в інший район Львова, подалі від рідного будинку, щоб почати все з нуля. Не чекала зустріти тут Дмитра.

— Привіт, Олю, — він стояв біля під’їзду, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

— Привіт, — холодно відповіла я.

— Поговоримо?

— А ти диктофон увімкнув? — з’їдливо запитала яВін знервовано похитав головою, і в його очах з’явився щирий болючий вираз, ніби він нарешті зрозумів, наскільки серйозно його слова ранили мене.