Ніколи не відпущу тебе

10 липня.

Коли Ганна продала свою квартиру у Києві й переїхала до села, де купила маленький будиночок, усі сусіди тільки головами хитали. Але з часом вона стала тут рідною. Її почали кликати ласкаво — Гануся. У хаті у Ганусі оселився рудий кіт Барсик, який спочатку оглядався навколо, ніби не вірив, що більше не побачить міських балконів. Та потім звик — і на ґанку, і в садку, і навіть між грядками.

Сусида через дорогу, Марія, прийняла Ганну як рідну. Допомагала з городом, приносила розсаду, ділилась запасами солінь. Жінки стали справжніми подругами: довгі вечори за чаєм, обмін рецептами, в’язання під старі пісні, життя текло тихо й затишно.

Але все змінилося, коли одного дня Ганні подзвонив син.

«Мамо, Оленка вагітна. Ми з Катрусею їдемо на два роки до Польщі за контрактом. Оленка залишається сама. Ти нам дуже потрібна… Переїзжай до міста.»

Ганна заніміла. Її онука — вагітна? Її кличуть назад у ту саму квартиру, звідки вона втекла, щоб нарешті жити для себе? Вона спробувала відмовитись:

«Сину, яка з мене помічниця? У мене тиск, мені вже за шістдесят…»

«Мамо, ти будеш у своїй же квартирі. Просто Оленці потрібна підтримка. Ми не наполягаємо… Просто подумай.»

Ганна подумала. Поїхала до міста. І повернулася зовсім розбитою. Онука дійсно вийшла заміж, чекала дитину. Але в квартирі був хаос. Втомлена, Ганна викликала «швидку» — підскочив тиск. У той момент вона зрозуміла: вона більше не витримає такого темпу. Не для неї це.

Марія відразу все зрозуміла. Коли наступного дня Ганна повернулася в село за речами і сказала, що продала будинок, що їде назавжди, у Марії в очах спалахнув вогонь.

«Не відпущу тебе, чуєш?» — прошепотіла вона, міцно обіймаючи подругу. — Нікуди не поїдеш.

«Що ти…» — злякалася Ганна. — Не жартуй так.

Марія підбігла до машини, сунула водієві гроші, щось сказала. Таксі розвернулося й поїхало, залишивши за собою лише пил на дорозі.

«Марійко, що ти робиш?! Мене ж чекають!» — скрикнула Ганна, не вірячи в те, що відбувається.

«Слухай. Я тобі не рідня, але за п’ятнадцять років ми стали ближчими, ніж твоя родина. Де вони були, коли ти тут облаштовувалась? Коли картоплю садила, коли грядки копала? А тепер їм зручно, щоб ти борщи варила й дитину няньчила?»

«Але вони ж мої…» — прошепотіла Ганна.

«А ти — чия? Тобі що, життя закінчити лише в ролі прислуги при молодій родині? Ти маєш право бути щасливою. Хоч на пенсії. А лікарі… Ну і що? У нас у районі не гірше. А до міста поїдеш — у гості.»

Ганна довго мовчала. А потім тихо сказала:

«Мій дім тепер не мій… Вони вже підписали договір.»

«Ну і нехай. Мій сад тобі не чужий. Живи в мене. Поживеш — розберемось.»

І Ганна залишилась. Син з невісткою поїхали. Онука народила сина. У неї все було добре. Ганна навідувала їх, вони приїжджали до села, жили з нею у Марії. А потім сталося несподіване: родина, яка купила її будинок, переїхала назавжди в інше місто і запропонувала Ганні пожити там та подоглядати за ділянкою.

Так почався новий етап. Восени — у Марії. Весною — у своєму колишньому будинку. А коли онук Оленки підріс, Ганна стала частіше їздити до міста в гості.

Одного разу, влітку, Оленка приїхала в село. У руках — документи.

«Бабусю, тримай. Це твій дім. Знову твій. Ми його викупили.»

«Що?!» — не повірила Ганна. — Але як… Іван…»

«Вони поїхали. Ми домовились. Все по закону. Дім оформлений на мене. Але він твій. Бо ти — моє все.»

Сльози покотились по щоках Ганни. Поряд стояла Марія, стримуючи тремтіння в голосі:

«Я знала, що вона тобі сюрприз готує. Не ображаюсь. Все правильно.»

Оленка обійняла бабусю:

«Ми тобі не сказали відразу… Хотіли зробити приємне. А знаєш що? Скоро у тебе буде правнучка. А значить — тобі знову потрібен город, ягоди й альтанка під яблунею.»

«Тоді підемо переносити речі», — засміялась Ганна крізь сльози. — Сьогодні у нас справжнє свято…»

А маленький Дмитрик, який плескався з лійкою серед квітів, не мав сумнівів: щастя — це коли всі поряд. І коли у бабусі знову є її дім. І її життя.

Якось так і треба — щоб було не лише «для онуків», а й для себе. Бо якщо ти сам собі не даси щастя, його ніхто не принесе.