Connect with us

З життя

Залишитися — означає існувати

Published

on

**Щоденник**

Щоранку Микола виходив із старої хрущовки у спальному районі Чернігова рівно о 7:45. Не тому, що мав кудись поспішати — він уже на пенсії, діти давно виросли й роз’їхалися. Просто тіло пам’ятало цей час: скрип дверей під’їзду, хруст піску під ногами, прохолоду, що в’ється навіть навесні.

Він проходив повз кіоск, де продавці вже й не пропонували кави — знали: у Миколи завжди з собою термос. Він лише кивав, немов казав: «Усе гаразд. Усе, як завжди». Подвір’я, лавки, аптека, пошта — увесь цей світ знав його ходу. Навіть собаки вже не гавкали — розуміли, що свій.

Його шлях завжди вів до останньої дерев’яної лавки під старим кленом. Вона була перекручена, з дощечкою, що витерлася від часу. Колись, багато років тому, саме він, Микола, прикрутив її — тоді працював у ЖЕКу: вішав таблички, лагодив дахи, змінював лампочки й сміявся з товаришами за обідом. Тоді здавалося, що місто тримається на таких, як він. І лавка, і болти, якими він її прикріпив, досі стояли — іржаві, але уперто живі.

Він сідав, розливав міцний чорний чай у кришку, яку використовував за чашку, розгортав на колінах газету — не читав, просто тримав, як щось незмінне. Дивився, як повз нього йшли люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по своїх справах. Мінялися куртки, взуття, обличчя, а він залишався. Ніби якір серед плину часу.

Іногда хтось підсідав: сусідка із сусіднього під’їзду, школник, що вечно пізнився, хлопець із вівчаркою, дівчина із термосом, підліток у навушниках. Посидять кілька хвилин — і йдуть. А Микола лишався. Наче був частиною лавки — її продовженням, її голосом, її подихом.

Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальто, із фотоапаратом на шиї. Трохи вагалася, потім зробила крок ближче:

— Вибачте, можна вас сфотографувати?

Він підняв брови:

— Мене? Ви не помилилися?

— Ні. Я роблю проект. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви як частина міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все зникло. Що хтось іще тут. Хтось справжній.

Він усміхнувся, поклав газету.

— Ну фотографуй, коли наполягаєш. Тільки підпиши, що я не дріму. А то подумають — задрімав, як ветеран у парку.

— Напишу, що ви — вартовий часу, — усміхнулася вона.

— Тільки не роби похмурим. Зі світлом. Щоб не сумно.

Через тиждень його фото з’явилося у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його бачу щоранку», «Він ніби частина вулиці», «Без нього подвір’я — не подвір’я». Микола читав, мовчки посміхався. І далі сидів. Пив чай, тримав газету. Інколи ловив у очах перехожих той самий погляд — уважний, вдячний.

Навесні прийшли робітники — міняти лавку. Нова, сіра, металева. Холодна. Без запаху дерева, без слідів часу. Один із них глянув на Миколу, запитав:

— Шкода?

Той кивнув, але не на лавку — а на тінь, що колись від неї падала.

— Шкода. Але не тільки мені.

Він не заважав. Прото ввечері, коли все затихло, повернувся. Приніс банку коричневої фарби й пензель. Сів, мовчазно провів тонку тріщину — саме там, де вона була на старій дошці. Як спогад. Як знак.

Потім сів, налив чай, розгорнув газету. І раптом нова лавка ледве заскрипіла. Наче визнала.

Відтоді він знову сидів. На тому самому місці. В тому самому часі. Тільки лавка інша. Але чай той самий — гіркий, із легким металевим присмаком. І газета та сама. І люди ті ж, тільки трохи старші. Проходять повз, кивають. Хтось спиняється, хтось каже «добрий день». А один хлопчик, йдучи з мамою, промовив:

— Мам, це той дядько. Із фотки. Він справді живий!

Інколи, щоб залишитися, не треба нікуди йти. Не треба говорити голосно. Треба просто бути. В одному місці. Довго. І щиро. Щоб одного разу хтось, зупинившись на мить, подумав: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — усміхнувся.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три × 2 =

Також цікаво:

З життя6 години ago

And Barnaby sat by the gate, waiting. Day after day. A week went by… The first snow fell — and still he sat. His paws grew cold, his belly rumbled from hunger, but he kept waiting.

Stripes sits at the gate and waits. One day. Two. A week The first snow falls he still sits. His...

З життя6 години ago

The Vanished Son

I was the one who had to watch over Emma after she split from her husband, a reckless bloke who...

З життя7 години ago

Strolling Along the New Trail

Im going to tell you about Stephen Shaws odd little adventure walking a brandnew route through town. Stephen slipped out...

З життя7 години ago

I Tried My Best, But It Wasn’t Enough!”: A Woman Ended Up in Hospital, and I Found Her Cat Wandering the Streets

I was trudging home late one night, deadtired you know how it feels when, out of nowhere, all the patients...

З життя8 години ago

Svetlana Turned the Key and Gasped: Three Fluffy Guests Were Waiting at the Door

I was pulling the key and nearly fainted three fluffy guests were already waiting at the door. It was that...

З життя8 години ago

Two Concerns

8:20am the bus dropped me off in front of the gate of the Willow Grove supportedliving complex. A chilly September...

З життя9 години ago

Ruined My Daughter’s Life

Blythe, love, youre turning 33 today! Im so thrilled for you and Ive got this little something I made at...

З життя9 години ago

Stay with a Friend, My Aunt from Salisbury is Visiting for a Month,” My Husband Said, as He Pushed My Suitcase Out the Door.

“Stay with a friend; my aunt from Norwich is staying with us for a month,” Mark said, shoving my suitcase...