Connect with us

З життя

Повернення тепла: тато на годину

Published

on

Олесь помітив хлопчика у магазині біля полиці з хлібом. Той стояв нерухомо, ніби вибирав не буханку, а чекав когось, хто вже давно не повернеться. Стрункий, у тоненькій потертій куртці з розірваною кишеню, черевики брудні й зношені, на голові — зіпсована шапка, щоки від холоду налилися рожевим, а рукавички — як старі іграшки, розтягнуті й чужі.

У нього був погляд, який рідко зустрічається у дітей. Не було в ньому ні благання, ні розгубленості — лише тихе, внутрішнє очікування. Погляд дорослого, який занадто рано зрозумів, що допомоги чекати нізвідки. Прямий, вивчаючий, наполегливо спокійний.

Олесь уже пройшов повз, навіть поклав у кошик звичайний батон, але потім знову обернувся. Хлопчик стояв на тому самому місці, ніби прирос до підлоги, ніби вірив: якщо просто залишитися — щось зміниться.

Цей погляд був болюче знайомий. Колись, років п’ятнадцять тому, у інтернаті, де Олесь вів гуртки, був хлопчик з таким самим виразом очей. Не було там слів, лише німе: «Поміть мене».

За кілька хвилин Олесь знову побачив його біля каси. Хлопчик стояв у черзі з двома карамельками у руці. Без кошика. Касирка щось сказала про те, що йому не вистачає. Він не сперечався, просто мовчки повернув одну цукерку назад і простягнув гроші. Рухи були чіткі, вивірені — як у дорослого, що вже звик відмовлятись від зайвого.

— Слухай, — Олесь підійшов, намагаючись говорити тихо. — Давай я тобі щось куплю. Ну там, хліб, молоко, ковбасу. Не бійся, я не лізу. Просто так. Добре?

Хлопчик подивився на нього — відкрито, без страху. Але з настороженою зрілістю, якої в дитини бути не має.

— А навіщо? — спитав він просто.

Це не був виклик. Не захист. Просто питання. Без емоцій. Наче перевірка: чи варто взагалі розмовляти.

— Бо… я можу. Бо ти заслуговуєш більшого, ніж одна цукерка.

— Просто так — не буває, — відповів хлопчик. — Люди просто так не роблять. Ви чийсь тато?

— Був. У мене є донька. Ми давно не разом, вона з матір’ю у Львові. Пишу їй. День народження не забуваю. Але я розумію, це не те. Це — замало з усього, що потрібно.

Хлопчик ніби кивнув про себе. Він уже чув щось подібне. Або знав це по-своєму.

— Тоді добре. Купіть мені картоплі. Гарячої. І ковбасу. Один шматочок. Без гірчиці. Вона… занадто доросла.

Вони вийшли на вулицю. Мороз гриз ніс, зупинку продувало вітром. Олесь подав пакет, не роблячи з цього події.

— Де живеш?

— Тут, недалеко. Тільки додому не хочу. Мама спить. Вона втомлюється. Може, і завтра спатиме. Краще поки тут. На лавочці. Тут не так голосно. І люди не дивляться у вічі.

Вони сіли. Олесь мовчки спостерігав, як хлопчик їв. Повільно, з гідністю, як дорослі за бізнес-ланчем. Він тримав ковбасу двома руками, обережно відкушував. Не жадібно. У цьому хлопчику, здавалося, було більше терпіння, ніж у більшості дорослих.

— Я Богдан. А ви?

— Олесь.

— А ви зможете… ну, трохи… Побути батьком? На годину. Не по-справжньому. Просто щоб… був хтось поруч. Щоб здавалося, що все як у інших.

У Олеся стиснуло горло. Він кивнув. Повільно. Щиро.

— Зможу.

— Тоді скажіть мені, що без шапки не можна. Що соплі до пояса. І запитайте, як у школі.

— Ей, Богдане, де шапка? Мороз, а ти як у серпні. Соплі вже до колін. І що там із математикою?

— Трійка. Але поведінка — відмінно. Допомагав бабусі перейти дорогу. Упустив її сумку, правда. Але потім допоміг зібрати. Вона сказала, що головне — намагатися.

— Точно. Але шапку — вдягай. Про себе треба дбати. Ти в себе один.

Богдан усміхнувся. Доев залишене, витер руки. Як дорослий перед наступною справою.

— Дякую, що ви не такий, як інші. Усі або жаліють, або повчають. А ви — просто були. І це… краще.

— Якщо завтра я тут буду — прийдеш?

— Не знаю. Може, мама прокинеться. А може, і ні. А може, прийду. Я вас запам’ятав. Ви — справжній. У вас очі не брешуть.

Він підвівся. Не попрощався — лише сказав «до побачення». І пішов. Легкий, але з якоюсь внутрішньою тишею у кроці, як у тих, хто давно знає: за ними ніхто не побіжить.

Олесь залишився. Потім встав, викинув порожню чашку. Довго дивився туди, куди пішов Богдан. Усередині було важко. Хотілося зупинити його. Але він знав — не можна руйнувати стіни, які дитина сама зводить, щоб вижити.

Наступного дня він знову прийшов. І ще день потому. І ще. Він сидів на тій самій лавочці, тримав у руках газету або каву. Робив вигляд, що просто відпочиває. Іноді Богдан не приходив. І це боліло. Але коли хлопчик все ж з’являвся — у тій самій куртці, з тим сами— Уже літо, а ти все одно в шапці ходиш, смішний, — сказав Олесь, і Богдан вперше за весь цей час розсміявся так, що мороз здавався лише сном.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − вісім =

Також цікаво:

З життя24 хвилини ago

Драма у порога: тени прошлого

Тени прошлого: драма на пороге Дмитрий неслышно переступил порог квартиры в старом доме на окраине Екатеринбурга. Из кухни донёсся мягкий,...

З життя34 хвилини ago

«Чужа дитина!» – кричала свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Але вже запізно

«Це не його дитина!» — кричала свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Занадто пізно. Ніколи не забуду...

З життя47 хвилин ago

Пограбовані та покинуті: як родичі позбавили моїх дітей шансів на майбутнє

Ограбували й втекли: як свекруха та зовиця позбавили моїх дітей майбутнього Завжди думала, що родина — це підтримка. Що близькі...

З життя1 годину ago

Свекровь: Как превратить дом в поле боя

Вера стояла у окна и раз за разом перебирала в памяти вчерашние события. Вечером к их двери принесли венок. Самый...

З життя2 години ago

«Уступи сукню — все одно не підійде»: інтриги свекрухи та чужа родина

Світанок ще не розтяв небо, коли Оксана лише вкрила сина ковдрою, як у телефоні замигало повідомлення: «Скоро прийду». Від Антонини...

З життя2 години ago

Образлива свекруха: стара меблі стали причиною конфлікту

Тато був правий: «Подаруй старий диван — заробиш вічного ворога». Я заміжня вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки...

З життя2 години ago

Роскошный подарок от мужа: золотое кольцо с сапфиром покорило Тамару.

Тамара Леонидовна отмечала юбилей — пятьдесят пять лет. Торжество решили провести с размахом в уютной tavernе на берегу Москвы-реки. Гостей...

З життя2 години ago

Крадіжка в родині: таємниці, що знищили шлюб

Тінь злодійства: як родинні таємниці зруйнували шлюб В темній квартирі на околиці приморського містечка Березанка, де солоний вітер з моря...