Благородний зрадник: ілюзія на межі реальності

Поважний зрадник — історія однієї ілюзії

Ми зустрілися у час, коли будь-яке кохання здається доленосним. Андрій був незграбним, худим хлопцем з гітарою за спиною та зім’ятим зошитом у руках, де курявою були виведені його вірші. Він чекав мене біля під’їзду після школи, вдаючи, що опинився тут випадково, і завжди посміхався по-дитячі щиро.

— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.

Я слухала. Хоч голос у нього фальшивив, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.

Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, він — до технічного у Вінниці. Але Андрій продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту в гуртожиток, іноді присилав зім’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене на пересадах, витрачаючи останні гроші, щоб побути разом хоч на один вечір.

Пам’ятаю, як одного разу я застудилася, і він з’явився під вікнами з термосом та таблетками о третій ночі. Шепотів у шибку: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.

Після університету Андрій зробив мені пропозицію — просто, без перснів і квітів, на тій самій лавочці у парку, де ми вперше поцілувалися:

— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, і в його очах був той самий вогонь, що й у сімнадцять.

— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним дядьком у піджаку, — засміялася я.

— Клянуся урочисто!

Ми збиралися переїхати до Києва, але мати Андрія тяжко захворіла. Залишилися в рідному Тернопільському районі. Він пішов працювати у магазин побутової техніки, я — в сільську школу. Все було тимчасовим. Як ми думали. Але тимчасове стало постійним.

Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Андрія вперше преміювали, він повів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплату. «Зате красиво», — сказав він, цілуючи мої пальці.

Потім померла свекруха. Нам дісталася велика квартира, і ми вирішили завести дитину. Андрій мріяв про руду донечку, таку, як я. Але народився син. Він прожив лише 32 дні.

І після цього все пішло шкереберть.

Ми не вміли разом оплакувати втрату. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль загнав нас у різні кутки. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.

Через кілька років Андрія підвищили, але йому й цього стало замало. Звільнився, вирішив відкрити власну справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб на сезон, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.

Але разом з грошима пішла близькість. Ми майже не спілкувалися. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала в театр, планувала сімейні обіди. Він лише відмахувався: «Пізніше». А пізніше так і не наставало.

Мати все частіше казала: «Оленко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Андрій відводив погляд. На мої спроби поговорити він відповідав коротким «ні» і замикався.

— Пройшло шість років, — сказала я одного разу, — може, час?

Він різко відклав виделку:

— Годі.

Я здивувалася:

— Чому? Ми ж сім’я…

— Ні, Оленко. Не треба.

Він пішов з-за столу. А я залишилася в тій гарній кухні, з дорогою посудою і відчуттям порожнечі.

Тоді з’явився Орест. Його Андрій привів сам — як партнера. Статний, чемний, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, навіть не дивлячись, подав мені каталог про Малевича.

— Андрій сказав, ви обожнюєте Малевича.

— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Мондріана.

Орест посміхнувся:

— Тоді обговоримо Мондріана. За кавою?

Я не відреагувала. Але Орест не здавався. Квитки в театр, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Андрієм:

— Слухай, Орест запрошує мене на виставку. Він поводиться немов…

— Сходи, — перебив він. — Тобі ж н— Тобі ж нудно.