«Це не його дитина!» — кричала свекруха. Але потім він повернувся з обручкою… Занадто пізно

“Це не його дитина!” — гукала свекруха. А потім він повернувся з каблучкою в руці… Запізно.

Я ніколи не забуду той вечір. Усе всередині тремтить, коли згадую. Готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запечена форель, біле вино. І головне — новина. Найважливіша новина в моєму житті.

Тоді мені було всього дев’ятнадцять. Жила в Чернівцях, знимала з Олегом скромну квартирку на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав “своїм щастям”, обіцяв, що буде поруч завжди. Я йому вірила. Ми будували плани — ті самі наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що потрібно.

І ось я кажу:
— Олеже, ти скоро станеш татом…

Він спочатку завмер. Потім його обличчя перекривилося.
— Що? Що ти сказала?

— Я вагітна, — повторила я з тремтінням у голосі, все ще сподіваючись на радість у його очах.

Але у відповідь почувся крик. Грубий, злий.
— Це не моя дитина! Ти з глузду з’їхала? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!

Він грюкнув дверима. І зник.

Я дзвонила — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано й тілом, і душею, і страшно. Але найбільше — боляче. Тому що людина, з якою я мріяла про майбутнє, вмиг стала чужою.

Я вирішила спробувати достукатися до його матері. Оксана Миколаївна зустріла мене на порозі своєї хати у Львові. Навіть усередину не впустила — стояла у халаті, руки схрестила, погляд лютий.
— Іди геть, — сказала вона. — Не смій грати з моєю родиною. Ця дитина не від Олега! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї оселитися. Мій син має інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!

Я стояла у під’їзді й відчувала, як серце розривається на шматки. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.

Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала мені на розум. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, невинний. Чому він мав розплачуватися за боягузтво дорослих?

Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Ярославом. І щоразу, коли він прокидається, дивиться на мене й усміхається, я дякую долі, що не зламалася. Так, було важко. Працювала вночі, підробляла через інтернет, пАле тепер Ярчик має матір, яка бореться за нього кожного дня, і це для мене важливіше за будь-які минулі образи.