Життя в тіні деспота

Життя під гнітом тирана

Коли життя загнало нас з чоловіком у глухий кут, ми змушені були переїхати до його батька у маленьке містечко під Черніговом. Здавалося, це тимчасовий вихід, але вже за кілька місяців я зрозуміла, що не витримаю й року під одним дахом із цим чоловіком. Я почувалася рабинею в домі жорстокого пана, і тепер, навіть якщо нам не буде чого їсти, я ніколи не повернуся до свекра. Його ставлення до мене знищило будь-яку надію на мирне співіснування.

Батьки мого чоловіка давно розлучилися. Його виховував батько, Іван Петрович, а мати створила нову сім’ю і майже не з’являлася в їхньому житті. Можливо, тому свекор ставився до жінок із зневагою. Першого дня знайомства він здався мені просто похмурим дідом, буркотливим, але не більше. Поважаючи його за те, що він сам виростив мого чоловіка, я намагалася знайти з ним спільну мову. Даремно.

У нас із чоловіком не було своєї оселі. Ми знімали кімнату у Чернігові, копили на житло, але я завагітніла, і всі плани розсипалися. Грошей ледве вистачало, а пологи були вже не за горами. Стиснувши зуби, ми попросилися пожити у Івана Петровича. Але вже за кілька днів я пошкодувала про це рішення, наче відчуваючи, у який пекло перетвориться моє життя.

Я ніколи не знала такої кількості хатніх справ. Прибирання, готування, прасування — усе це впало на мене, ніби я була не вагітною жінкою, а безвольною покоївкою. На восьмому місяці я ледве пересувалася, живіт тяжіло, спина ніяла, але відпочивати мені не дозволяли. Я продовжувала ходити на роботу, щоб заробити хоч трохи перед декретом, а вдома мене чекали нескінченні доручення.

— Що розляглася, як пані? — гарчав Іван Петрович, якщо я наважувалася присісти на диван або прилягти, коли ставало не в міру. — Вагітність — це не хвороба! Ніхто за тебе з ганчіркою бігати не буде!

І я, стиснувши зуби, знову бралася за швабру, витирала пил, мила вікна, чистила куточки, де роками ніхто не прибирав. Свекор не знав милосердя. Він чіплявся до кожної дрібниці, вигадував нові завдання, поки я не падала від втоми. І робив це лише тоді, коли чоловіка не було вдома. Я намагалася затримуватися на вулиці, щоб уникнути його гніву, але це не допомагало.

— Я з роботи прийшов, а ти де тинялася? — кричав він, якщо вечеря не була готова до його повернення. — Підлога брудна, під ногами хрустить, а вона собі гуляє!

Його слова, ніжі ножі, різали душу. Він принижував мене за кожним зручним випадком, а я мовчала, не бажаючи скаржитися чоловікові. Олег і без того працював на двох роботах, щоб прогодувати нас. Я намагалася сама впоратися з його батьком, сподіваючись, що він звикне до мене. Але його звинувачення зростали, як сніжна грудка. То борщ несолений, то тарілка погано вимита, то я не так постелила ліжко. Іноді його прискіпливість була настільки смішною, що я ледве стримувала гіркий сміх. Мені доводилося мити підлогу двічі на день, прасувати не лише наші речі, а й його сорочки, ніби я була зобов’язана йому служити.

— Чому я повинен праскою займатися, коли в хаті є жінка? — репетів він. — Якщо мій син узяв таку нерозумницю, нехай розлучається! Лежить цілими днями, ледащиця!

Живучи з Іваном Петровичем, я зрозуміла, чому його дружина втекла від нього, ледь народивши сина. Терпіти цю людину було вище людських сил. Я почала захоплюватися тією жінкою, яка витримала його хоча б кілька років. Вона була справжньою героїнею. Але одного дня моє терпіння скінчилося.

Я стояла на кухні, скребла каструлю, коли свекор увійшов і почав чергову лекцію про те, як я «все роблю не так». Його голос, сповнений зневаги, став останньою краплею. Я з грюком кинула каструлю в раковину, витерла руки і, не сказавши ні слова, пішла збирати речі. Краще жити в злиднях, ніж дозволити цьому тиранові знищити мої нерви і здоров’я. Я думала не тільки про себе, а й про дитину, якій не потрібні скандали і приниження.

— Котись куди знаєш! — кричав він мені вслід, сиплячи відборною лайкою.

У цю мить повернувся Олег. Побачивши, в якому я стані, він ледве стримався, щоб не кинутися на батька. Я встигла його відвести, і вже наступного дня ми зняли крихітну кімнатку. Відтоді Олег не спілкується з батьком. Іван Петрович прислав йому кілька злих повідомлень, звинувачуючи в тому, що син «проміняв рідну кров на якусь бабу». Після цього Олег остаточно розірвав з ним зв’язок.

Я досі не розумію, як у такого чоловіка міг вирости добрий і турботливий син. Може, свекор зачерствів від самотності чи ревнощів, але розбиратися в цьому у мене немає ані сил, ані бажання. Ми більше не спілкуємося, і я сподіваюся, що так буде завжди.