Розбиті мрії та новорічне диво

Надія зустрічалася з Дмитром більше року. Їх побачення були такими рідкими, що їх можна було відзначати в календарі червоним маркером, як свята. Він жив у Харкові, а в маленьке містечко під Полтавою приїжджав лише у справах своєї компанії. Вони будували великі плани на майбутнє, і цього Нового року мали вирішити, хто до кого переїжджає. Але раптом задзвонив телефон. Надія здригнулася від несподіванки — дзвонив Дмитро!

— Привіт, коханий, — промовила вона, намагаючись звучати ніжно, незважаючи на метушливий день.

Але в трубці роздався різкий жіночий голос:
— Ну, здоровенькі були, розлучнице!

Надія завмерла, не в змозі вимовити й слова.

Цей передноворічний день йшов не так. Вранці подзвонили з офісу й вимагали терміново приїхати для підписання контракту з іноземними партнерами. Ніхто не цікавився планами Надії, яка записалася до перукарки зранку. Генеральний директор грівся десь на пляжах, а вона, насупившись, пробурмотіла кілька гарних слів, викликала таксі й поїхала до офісу.

Виходячи з бізнес-центру, вона згадала, що мала забрати сукню у подруги Марічки, яка підробляла швачкою. Сукню, куплену для новорічної ночі, раптом стало носити, як мішок. Надія воліла думати, що схудла, а не тканина виявилася поганою. Вона набрала подругу:
— Марічко, пробач, зовсім забула про сукню!
— Надю, де ти була? Я годину намагалася тобі додзвонитися! — кричала Марічка крізь шум вокзалу.
— Це все наш директор, — зітхнула Надія. — Ну як сукня? Я заїду?
— Надю, пробач, — голос Марічки затремтів. — Ми вже на вокзалі, поїзд через півгодини.

Надія опустила телефон, відчуваючи, як надії руйнуються. «Та нічого, — подумала вона, — без сукні, без зачітки, але ж Новий рік! Скоро приїде Дмитро, і ми зустрінемо цю ніч разом. Не все так погано».

Надія, незважаючи на свої двадцять шість років, залишалася романтичною натурою, яка вірила у чудеса. Навіть після жахливого дня вона сподівалася, що новорічна ніч подарує їй чарівність.

Коли телефон задзвонив знову, вона здригнулася, занурена у мрії. Побачивши ім’я Дмитра, вона набрала повітря, щоб говорити бадьоро.
— Привіт, коханий, — почала вона.
— Ну, здоровенькі були, розлучнице! — перервав її жіночий голос. — Думала, він кине сім’ю заради тебе? Забудь його номер, або пошкодуєш!

Трубка замовкла, а в голові Надії закрутився вихор. Рідкі зустрічі, мовчання у вихідні, дивні обмови Дмитра — все склалося у похмуру картину. Вона повільно попленталася до зупинки, притулилася до ліхтаря й дивилася у нікуди. «Розлучниця» — це слово вдаряло, як молот. Її світ розсипався у мить. Старий рік йшов, забираючи з собою все, у що вона вірила.

— Дівчино, з вами все гаразд? — гучний голос вирвав її зі ступору. Перед нею стояв чоловік із густою бородою, у червоній шубі з білим коміром.
— Ні, — прошепотіла Надія, ледве стримуючи сльози. — А ви хто?
— Дід Мороз, хто ж ще! — усміхнувся він. — Ходімо до машини, замерзнеш ж!

Він підхопив її під руку й повів до авто. Надія, ошелешена, не встигла заперечити. Машина рушила, а вона, опам’ятавшись, закричала:
— Зупиніться! Куди ви мене везете? Відпустіть!

Водій слухняно з’їхав на узбіччя й обернувся до неї:
— Я хотів допомогти. Їхав у кафе, частувати тебе гарячим чаєм. Ти стояла на морозі, сама не своя. Скоро Новий рік, а я, знаєш, начебто Дід Мороз.

Остання фраза прозвучала незграбно, але несподівано для себе Надія розсміялася. Сміх вирвався сам собою, змиваючи біль цього дня: зіпсована сукня, зірвана зачітка, зрада Дмитра й цей дивний «Дід Мороз».
— Вибачте, — вимовила вона крізь сльози сміху.
— Нічого, — посміхнувся чоловік. — Старий рік йде, забираючи все погане. Все налагодиться. Ось, наприклад, мій найкращий друг сьогодні відмовився святкувати разом. П’ятнадцять років традиції — коту під хвіст! Все через його нову дружину.

Надія раптом відчула полегшення. Може, переохолодження, а може, ця зустріч, але тягар із душі звалився.
— На вас, мабуть, чекають, — сказав чоловік, заводячи машину. — Куди відвезти?
— А мені нікуди, — гірко усміхнулася вона. — Вдома нікого, сукню не забрала, зачітку не зробила. Вільна, як вітер. Навіть не знаю, що робити.
— Тоді зустрінемо Новий рік разом? Знаю одне затишне кафе, обіцяють чарівний вечір.
— Я не проти, тільки заїду переодягнутися, — відповіла Надія. Їй не хотілося лишатися самій цієї ночі.

Вдому вона швидко змінила промоклий одяг, повернулася до машини з посмішкою й передчуттям. У кафе, при— Я не вірила в чудеса, а воно прийшло у вигляді вас, — прошепотіла Надія, дивлячись на Івана в м’якому світлі гірлянд.