Пішов до коханки, а повернувся з двома дітьми на руках

Оце історією поділилася зі мною давня подруга на ім’я Соломія. Сталося це не десь, а у провінційному Коростені — тихому містечку, де кожна плітка розноситься швидше за пожежну сирену. Але, признаюсь, навіть у мене волосся стало дибки, коли я почула, через що пройшла одна жінка.

Подружжя Оксана та Богдан працювали у місцевій лікарні. Вона — педіатр із добрим серцем, він — талановитий хірург, що обіцяв стати справжньою зіркою медицини. Жили як дві голубки. Двоє діточок, затишна хатка, повага колег — здавалося, ідеальна родина. Звісно, із народженням дітей клопоту додалося, але вони вправлялися. Оксана пішла у декрет, Богдан продовжував оперувати, вчитися, їздити на конференції.

І раптом — наче грім серед ясного неба: він закохався. Не в кінозірку, не в випадкову знайому, а у свою колегу — молоденьку, честолюбну медсестру. Вони часто працювали в парі, разом проводили зміни, нічні чергування. І в якийсь момент Богдан просто втратив голову.

Він метався між двома жінками, не знаючи, як зізнатися дружині. Увесь час шукав «вдалий момент», а тим часом роман лише розгорався. Зрештою, правда виплила на поверхню — не без допомоги колег, звісно. Оксана того ж вечора виставила його валізи за двері. Сказала лише одне: «Ти зробив вибір — тепер живи з ним».

Богдан пішов. Він був розгублений проте до коханки все ж перебрався. Нова пасія тримала його міцно. Розважлива, зухвала — вона не збиралася його відпускати. А щоб остаточно прив’язати чоловіка, завагітніла. Та не однією дитиною — двійнею.

Оксана ж не змогла залишитися на роботі — щодня бачити вагітну «заміну» було нестерпно. Вона звільнилася та влаштувалася у міську поліклініку, де ніхто не знав подробиць її драми. Там вона знову занурилася у роботу — лікувала дітей і намагалася зцілити власне серце.

А потім — трагедія. Пологове ускладнення стало фатальним. Молода медсестра не вижила, а діти — хлопчик та дівчинка — залишилися сиротами. Богдан, пригнічений горем, тримав на руках немовлят і не розумів, що робити далі. Вночі не спав, удень метушився від одного лікаря до іншого. Ні родичів, ні помічників — лише він і двоє малечі.

На п’ятий день він прийшов до Оксани. Стояв у її під’їзді, тремтів від розпачу, на очах — сльози. Коли вона відчинила двері, він просто впав на коліна:

— Пробач мене. Я був дурнем. Врятуй мене. Врятуй їх…

Вона мовчала. Довго. А потім впустила його у дім. Разом із чужими дітьми. Разом із минулим, що так жорстоко її зрадило.

З того часу вони живуть утрьох. Або вп’ятьох — якщо рахувати всіх дітей. Вона знову стала матір’ю, тепер ще й усиновленою. Він — тихий, згорблений, ніби за один рік постарів на двадцять. Що у них тепер — щастя чи компроміс — не знаю. Але одне ясно: її вчинок гідний поваги. Вона пробачила. Вона не відвернулася від чужого болю. І це — справжня сила жінки.