Таємниці родини та нове житло

**Сімейні таємниці й новий дім**

— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Обов’язково, мамо, приїдемо, — відповіла Віра, приховуючи втому в голосі. — Ліза здасть іспити, і всі разом рушимо. Олег теж хоче. Раніше до своїх ъздив, а як їх не стало — ані ногою!
— Як так? — здивувалася мати. — У нього ж там брати, сестри…
— Не любить він про це говорити, — тихо сказала Віра. — На могили до батьків їздимо, але на день, без візитів до рідні. Олег помагав своїм, а після їх смерті просто зціпенів від того, що почалося…

— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурилася мати. — Що це за чоловік? Здоровий мужик, а ти його жалієш. Про себе подумай! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мам, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо ми одне одного, і гроші він заробляє.
— Не в грошах справа! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Квартира в нас маленька. Прийшов, на диван ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнатки — і все!
— Не знаю, — сумно відповіла Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…

Ліза після школи збиралася до коледжу, а через рік — випускний. Віра сумувала за селом. Місто завжди залишалося чужим, скільки там не живи. Вийдеш на вулицю — одні бабусі на лавках, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж є плітки, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Ліза іспити здасть. Олег теж поїде. Колись що літо до своїх їздив, а після смерті батьків перестав. Навіть чути про них не хоче.
— Як так? У нього ж рідня, могили…
— Не нагадуй йому, мам. На могили їздить, але швидко, без зустрічей із родичами. Вони всі посварилися.

Олег був молодшим у сім’ї. Кожну відпустку проводив у селі під Полтавою, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, татові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто додавав свої. Коли їх не стало, брати одразу розтягли все цінне. Інструменти забрали, мовляв: «Тобі в місті вони непотрібні». З хати зникли речі, які Олег хотів взяти на спогади. Навіть старий сервант спустів.

Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок та ножів — десятки предметів у потьмянілій скриньці. Ніхто на них і не позаздрив. Олег привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж ділити треба було, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Олег приїхав, сперечатися не став, але після цього мало що до бійки не дійшло. Тепер вони в одному селі, мов вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Олег щасливий був, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не вживали…

У селі у тещі було тихо й затишно. Олег пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командували, а самі нічого не робили.
— Віро, може, паркан поставимо? Теща не проти? У нас гроші є, брати в неї не будемо, — запитав Олег перед сном.
— Запитаю про паркан.
— Там із літним кухоньком роботи чимало. І ще дещо…
— І на дивані лежати не будеш? — посміхнулася Віра.
— Це не місто. Своя хата — зовсім інша справа.

Теща зраділа, що зятя взявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, думала — старого вистачить. А коли він почав лагодити літній кухонько, розквітла від щастя.
— Нащо вам хату купувати? Ось же готова, недалеко від міста. Мені недовго лишилося, я вже слабка…
— Мам, у нас Ліза. Працювати треба.
— Ліза вже доросла, серйозна. Весь час із книжками. Її й саму не страшно залишити. Місто поруч, їздити можна щодня. Роботу знайдете. Новий фермер добре плати”А мельхіоровий набір, блищачи на полиці, нагадував, що найцінніше в житті — це не речі, а теплі спогади та родина, яка завжди поруч.”