Ціна жарту

**Розплата за жарт**

П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Харкова: Тарас і Оксана, двоє дітей — Данило і Софійка. Їх називали ідеальною парою — жили дружно, без скандалів, з теплотою і повагою. Усі знайомі дивувалися їхньому щастю.

Тарас був жартівником. Його пристрасть — жарти жорсткі, такі, що могли викликати холодний піт. Він міг загорнути пластилін у цукеркову обгортку, замінити крем у торті на сметану з сіллю або підмінити сік оцтом. Сміявся до сліз, тоді як інші лише стискали кулаки.

— Тарасе, прошу тебе, — благала Оксана напередодні ювілею. — Хоч цього разу без твоїх витівок.

— Обіцяю, ні одного жарту, лише свято, — підтвердив він у день їхньої крижаної весільної дати.

Дім готувався до гостей. Оксана готувала, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали довгий список продуктів, і він вирушив у супермаркет. Повернувся через дві години, але на його паркомісці вже стояло чуже авто.

Злість промайнула, але він лише кинув записку і поставив машину подалі. Пакети були важкі, але треба було поспішати — без цих продуктів стіл не складеться.

Піднявся. Ключ не повертався. На лоб виступив піт. Дзвінок звучав інакше, ніж зазвичай. Двері відчинилися, і…

Перед ним стояла незнайома жінка в халаті, з волоссям, закрученим на папільйотки.

— Нарешті! Ми вже всі магазини обдзвонили! Де продукти? — сердито запитала вона.

Тарас остолбенів.

З’явився чоловік — кремезний, з добродушним обличчям.

— Марічка, мабуть, кур’єр.

— Скільки з нас? Де чек? — жінка вже рилася в пакетах.

— Перепрошую… — голос Тараса затремтів. — Це ж моя квартира. Вулиця Сумська, 15, квартира 24?

— Так. Ми купили її п’ять років тому. Від жінки з дітьми. Її звали Оксана, а дітей — Данило і Софійка.

Тарас ледь не випустив пакети. Серце завмерло. Він показав паспорт — прописка співпадала.

— Заходьте, подивіться, — запропонувала дружина.

Він увійшов… і побачив чужий інтер’єр. Меблі, шпалери, світильники — все інше. Голова запаморочилася. Він сів на стілець. З’явилися діти пари, схожі віком на його власних. Сміх, гамір, життя, якого він не знав.

Він дістав телефон. Подзвонив Оксані.

— Оксанко… що відбувається? Чому в нашій квартирі чужі люди?

— Коханий, ти йдеш? — почувся чоловічий голос у трубці.

— Зараз, любов! — весело відповіла вона, а потім: — Хто це?

— Оксано! Це я, Тарас!

— Хто? Таразь?! П’ять років тебе не було, і раптом — ось я?

— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на дві години!

— Ти пішов у день ювілею і зник. Я продала квартиру. Діти виросли. Я одружена. У нас інше життя…

— Почекай! Що за маячня?! — сльози перехопили йому горло. — Це що, жарт? Вигадка?

— Ні, Тарасе. Це ти роками жартував над нами. А тепер — скуштував власного ліка…

І раптом… у квартиру увійшли діти, Оксана, сусіди, друзі. З реготом і оплесками.

— Сюрприз! — гукнули всі разом.

У Тараса підкосились ноги. Він оглянув кімнату — знайомі обличчя. Всі, як у п’єсі.

— Це був жарт, — пояснила Оксана. — Готували пів року. Хотіли, щоб ти відчув, як це — бути на місці тих, кого ти розігруєш.

— Ви… божевільні… — прошепотів він, шукаючи валеріанку.

— Це Михайло і Марія. Актори театру. Відіграли свої ролі ідеально.

— А дверний замок? Дзвінок?

— Михайло майстер на всі руки. Змінив все за сценарієм.

— А голос у телефоні?

— Мій брат Сергій. Він говорив через хустку, щоб ти не впізнав.

Тарас повалився на ліжко, а Оксана піднесла йому склянку води.

— Мамо, — прошепотів Данило, — може, ми переборщили?

— Сподіваюся, він тепер зрозуміє, як це — стати жертвою жарту. Думаю, з цим покінчено.

І він дійсно зрозумів. Назавжди.