Connect with us

З життя

Нужденні злидні

Published

on

Марійка росла, як бур’ян на городі — без турботи, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні догляду, навіть простого людського «ти мені потрібна». З одягу діставались їй чиїсь старі речі — часто такі поношені, що крізь дірки просвічували худі колінки. Взуття завжди хлюпало — то вода набереться, то підошва відлітала. Щоб не возитися з зачіскою, мати просто стригла доньку «під глек». Та волосся все одно стирчало на всі боки, ніби кричало про хаос у її житті.

У дитсадок Марійка не ходила. Можливо, і хотіла б — туди, де діти, іграшки, тепло… Але батьки були зайняті важливішим: де дістати нову пляшку. Батько з матір’ю пили, сварились, бились. Коли вони зникали в пошуках горілки, дівчинка ховалась — у підвалах, на сходах. Вона рано зрозуміла: чим менше тебе помічають, тим більше шансів залишитися цілою. А якщо не встигала втекти — потім приховувала синці.

Сусіди співчували. Нарікали один одному на Галю — матір дівчинки, яка колись була нормальною, а тепер зв’язалась з кримінальником і опустилась. А найбільше жаліли саму Марійку. Жаліли — та що могли? Хто підкидав їжі, хто приносив старий светр, але якщо річ була пристойна — мати одразу продавала, а гроші пропивала. Так і ходила дівчинка — обдерта, боса, голодна.

До школи Марійка пішла пізно. І раптом виявилось, що їй там добре. Навчання давалось легко. Вона акуратно виводила букви, тягнула руку, читала запоєм усе, до чого могла дотягнутись. У бібліотеці сиділа аж до закриття, перегортаючи сторінки, як святині. Вчителі дивувались: звідки в цій запущеній, мовчазній дитині — стільки світла?

Але однокласники її не прийняли. Не розуміли. Не жаліли. Боялись. Бідний одяг, стирчаче волосся, тиша і замкнутість — усе робило Марійку чужою. Вона не гралась, не сміялась, не розуміла жартів. А головне — її батьки. Діти передражнювали п’яну Галю і кликали дівчинку «забитою». І це прилипло. Спочатку — пошепки, потім — вголос. Через кілька років ніхто вже й не пам’ятав її справжнього імені.

Вчителі, хоч і бачили несправедливість, мовчали. Одні — зі страху втратити «добрих» батьків інших учнів. Інші — з безсилля. Треті — тому що звикли. А Марійка ховалась.

Її тихий куток — старий парк за школою, біля зарослого ставка. Там, під старим дубом, вона проводила вечори, а іноді й ночувала, коли вдома було особливо страшно. Компанію їй складали бездомні кішки та пси. З ними вона ділилась їжею, обіймалась, розмовляла. Там, під шелест листя, можна було дихати.

Батько помер, коли їй було чотирнадцять. Замерз у сугробі, п’яний. На похоронах — лише Галина й Марійка. Мати плакала, билась об землю, вила, а донька — лише стояла. Ні сліз, ні слів. Лише самотнє полегшення і сором за це полегшення.

Після смерті батька мати зовсім з’їхала з глузду. Напади, крики, дні забуття. Вона часто не впізнавала доньку. Тоді Марійка почала підробляти — мила під’їзди, носила воду, прибирала. Сусіди кидали їй дріб’язок. На ці гроші дівчина купувала медичні книжки — вірила, що колись зможе вилікувати матір.

Тим часом у школі стало ще гірше. Хтось дізнався, що Марійка працює прибиральницею — і почався новий виток знущань. Особливо старалась Віка — шкільна зірка, донька заможних батьків.

— Чуєш, забита! Знову у смітті копатися йдеш? — гукала їй услід, коли Марійка спішила після уроків.

Дівчина мовчала. Вчилась не чути. Але кожен раз біль осідав усередині, як важкий камінь.

— Чому вони так? — шепотіла вона дворнязі, що терлась біля її ніг. — Що я їм зробила? Хіба це справедливо?..

А потім з’явився він. Ярослав Лисенко. Новий учень. Гарний, високий, темноволосий. Приїхав із батьками з Харкова. Спортсмен, розумний, тихий. Усі дівчата школи закохались у нього з першого погляду. І Марійка теж. Але ховала це. Кожен раз, коли він проходив повз, серце підстрибувало, а щоки червоніли. Вона молилась, щоб ніхто не помітив.

Віка одразу вирішила, що Ярослав — її. Витончені сукні, макіяж, парфуми, доглянуті нігті — вона йшла у бій. Ніхто не наважувався з нею змагатись. Марійка навіть не мріяла — вона навіть не сподівалась.

Одного разу, запізнившись на урок через матір, дівчина увійшла до класу й упустила медичну книжку. Віка підняла її.

— Що це у нас? «Психіатрія»? Ти з’їхала, забита? Як твоя мама?

І Марійка не витримала. Затуливши рота, щоб не закричати, вона вибігла з класу. Зачепила ввійшов Ярослава. Він обернувся — не встиг нічого зрозуміти.

Дівчина добігла до парка. До дуба. Упала в сніг. Плакала.

Саме там вона побачила, як пес пішов по льоду. Як вінРаптово лід тріснув, і собака опинилася у крижаній воді, а Марійка, не роздумуючи, кинулася рятувати свого єдиного друга.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

одинадцять − 8 =

Також цікаво:

FR54 хвилини ago

La Dette de Cire

Le dimanche où tout a basculé sentait la cire d’abeille et le rôti de veau. J’avais préparé une tarte aux...

ES3 години ago

Tres años sin memoria y mi pasado me encontró en la playa

El ventilador seguía girando, pero de repente el aire dejó de moverse para mí. —¿Un bebé? —Tiene dos años y...

BG6 години ago

Загубеният син

Двадесет години. Толкова години броях дните, откакто детето ми изчезна от двора на баба си в Пловдив. Двадесет години, значи....

ES6 години ago

**Trece años y una foto borrosa**

Mi nombre es Julián Ramírez. Tengo trece años. Trabajo desde los once en el taller de mi tío Chava, en...

BG7 години ago

Не го написах, за да ме харесат

Нощната смяна в Трето районно в Пловдив е като да чакаш влак, който винаги закъснява. Седнал съм на дежурство, пред...

BG8 години ago

Миражът в снега

Седях в ресторанта на хотела в Боровец, когато тя влезе. Не че я познавах. Просто беше трудно да не я...

PT8 години ago

A metade que ficou na lata

A dona Irací estava debaixo do sol de Salvador, escolhendo tomate na barraca da Dona Zefa, quando o neto puxou...

BG8 години ago

Грамотата от 1978-ма

# Грамотата от 1978-ма Четиридесет и осем години стоях зад този клавирен инструмент. Не искам да кажа пиано — то...