Це точно не було випадковістю

Це точно не було випадковістю.

Світлана йшла на дискотеку, немов пірнала у вітер.

Коротенька джинсова спідниця, облягаючі легінси металевого відтінку, білосніжні кеди, топ із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений масивною гумкою. Губи — рожева помада, очі — у яскравих тінях. Справжня зірка.

Усі казали, що Світка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Вступила до університету у Львові — сама. Без зв’язків, без допомоги.

Як там Марія Петрівна бурчала?

— Тобі, Коваленко, до вишу, як до місяця пішки! Технікум – максимум, та й то, якщо вітчим підсується. А так — сміттєвари чекають на тебе.

Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з обрію. А вітчим… навряд чи буде клопотатися за «таку нікчему».

Марія Петрівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Світлана встала, подивилася їй просто у вічі й спокійно, навідь викликаюче, кинула:

— Побачимо, хто ким стане.

Марія примружила очі й пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Світлана здала. І вступила. Сама. Без «вливання зверху». Ось так.

— Дівчино, може, хочете щирої та великої любові?

— З тобою? Ковальчук, ти там зовсім розум втратив?

— Світко, ну ти що. Як життя?

— Краще за всіх.

— Фігура в тебе, ммм…

— Собі таку хочеш?

— Хочу.

— Приходь, я наряджу — будеш не гірший.

— Ох, лиха ти, Коваленко. А я, може, тебе кохаю.

— Зникни, нечисте, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних мар.

— Ну чого вже так…

— А ось так. Про всяк випадок.

Вони йшли вечірньою вулицею, жартівливо перекидаючись фразами. Молоді. Вільні. Незламні.

— Слухай, а давай у понеділок завалимося до школи? — запропонував Ковальчук.

— Ти з глузду з’їхав? Навіщо?

— Уяви, як Марія Петрівна захлинеться, коли дізнається, що ти сама вступила. До університету.

Світлана усміхнулася.

— Наплювати я хотіла. А ти як?

— Потусуюся літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?

— А то. Сяду на лавку, у хустині, шкарпетку тобі в’язатиму. Метрів сто.

— Та йди ти…

— Ну.

— Ооо, дивись, це ж Мар’янка! Вона ж до ПТУ пішла?

— Угу. Кожному своє. Гаразд, Андрію, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Мар’янкою мутиш?

— Та ні, ну… так, балакаємось.

— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.

— То значить — взагалі не варіант?

— Ні. — Сказала чітко. І пішла.

Навчання давалося Світлані легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.

— Як ти все встигаєш? — запитувала сусідка.

— Що?

— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…

— Не знаю, — знизала плечима Світлана. — Я просто живу. Не нюню. З хлопцями стараюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?

— А я заміж хочу. За багатого.

— А я — ні.

З Дмитром Світлана познайомилася на дискотеці. Він був занадто нав’язливий — вона втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з шоколадками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно та квітами. Вона — знову мимо.

Дівчина вже нервово підморгувала від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще й Ковальчук листи з армії посилає. Скучив. Але не про службу пише, а про почуття.

А вона ж знає цього Ковальчука — як до чотирнадцяти у коричневих колготках під трико бігав… Як баба його до знахарки волочила — від енурезу лічити.

Дмитро їздив на байку, чатував на неї, ніби у кіно. А потім… потім він впав. На її очах. І вона, не роздумуючи, кинулася до нього. Не тому що Дмитро. А тому що людина.

І чомусь… погодилася на побачення.

Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не кохання. Але якось… поруч. Він став рідним.

Потім лист від Ковальчука: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось набрехав. Та вона й не ховалася.

З Дмитром було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.

— Пощастило тобі, Світко, — сказала сусідка.

— У чому?

— З Дмитром. Ти ж не знаєш, хто він?

— У— Він син великого начальника, — прошепотіла сусідка.