Гірка правда: драма в тиші містечка

Гіркий смак правди: драма у тиші Львова

На затишній кухні у квартирі на околиці Львова панувала тиша, яку порушував лише дзвін чайної ложки. Оксана, розсівшись за столом, перегортала новини на телефоні, попиваючи ароматний чай. З ванної вийшов її чоловік, Тарас, наспівуючи щось під ніс. Його обличчя сяяло дивною радістю, наче він знав таємницю, невідому іншим.

— Чого ти такий задоволений? — примружилася Оксана, відірвавшись від екрана.

— Та нічого, просто гарний настрій, — ухилився Тарас, наливаючи собі чаю. Він сів навпроти, дивлячись на дружину з легкою усмішкою. — Оксанко, ти давно пошту перевіряла?

— Давно, — насупилася вона. — А що?

— Перевір. Там на тебе сюрприз чекає, — загадково додав він, відпиваючи з чашки.

Оксана, відчуваючи щось недобре, схопила телефон. У пошті світився один непрочитаний лист. Вона відкрила повідомлення, пробігла очима текст і завмерла. Чашка в її руці здригнулася, чай розлися по столу.

***

Оксана та Тарас були разом вісім років. Їхня історія почалася, як у багатьох: романтика зустрічей, спільне життя, а потім скромне весілля. Разом вони переїхали до Львова, почавши все з чистого аркуша. Жили в орендованій квартирі, збирали на свою, ділили радощі й труднощі.

— Ти не вмієш поводитися з грошима, — одного дня заявив Тарас. — Переказуй зарплату мені, я подбаю, що потрібно для сім’ї.

Оксана не заперечувала. Вона беззастережно довіряла чоловікові. З того дня він узяв фінанси під контроль. Завдяки його розсудливості вони оформили іпотеку, згодом купили ділянку під дачу. Жили не розкішно, але стабільно. Тарас видавав дружині гроші на дрібні витрати, і Оксана знала: він не витратить зайвого на себе.

Коли все змінилося, вона не відразу зрозуміла. Одного разу Тарас повернувся з роботи раніше звичайного, його обличчя було серйозним.

— Оксанко, мама переїде до нас, — сказав він. — Їй самій у місті важко. Можна поселити її на дачі? Будинок там міцний, магазини поруч.

— Звісно, — погодилася Оксана. Зі свекрухою, Ганною Іванівною, у неї були спокійні стосунки, а сварок із родичами вони взагалі уникали.

За тиждень свекруха переїхала на дачу. Оксана була зайнята роботою, справ накопичилося чимало. Коли вона нарешті вибралася на ділянку, її чекав шок.

— Ганно Іванівно, що тут відбувається? — скрикнула вона, спіткнувшись об коробки біля порога.

— Вітаю, Оксанко, — байдуже відповіла свекруха. — Нічого особливого. Тарас сказав, що віддаєте мені дачу, от я ваші речі й зібрала.

— Віддаєте? — Оксана відчула, як кров прилила до скронь. — Як це віддаєте?

— Він тобі не сказав? — усміхнулася Ганна Іванівна. — Я свою квартиру молодшому братові Тараса віддала. Жити мені тепер ніде.

— Як віддала? — Оксана захлинулася від обурення.

Молодший брат Тараса, Богдан, був одружений, але Оксана не знала, що у нього немає свого житла. Чутки про нього ходили, але вона їх ігнорувала.

— Так і віддала, — знизала плечима свекруха. — У них діти, не на вулиці ж їх залишати?

Оксана мовчала. Повернувшись додому з багажником речей, вона накинулася на чоловіка.

— Ти хоч подумав, що робиш? Яке право мав віддавати мамі дачу?

— А ти чого розгорілася? — відрізав Тарас. — Це моя мати, я маю право вирішувати.

— А я? У мене немає прав? — кричала Оксана. — Я теж хочу бути частиною рішень!

— О, які ми самостійні! — усміхнувся він. — Коли гроші збирати, я винен, а як рішення приймати, так ти перша?

Вони не розмовляли тиждень. Оксана, заспокоївшись, спробувала пояснитися.

— Я просто хочу бути в курсі, — тихо сказала вона. — Дача мені дорога. Я не хочу її віддавати, розумієш?

Тарас хмурився, але мовчав.

— Коли твоїй мамі допомагати, ми біжимо, — продовжував він. — А моїй допомогти не можна?

Сварка спалахнула з новою силою. Оксана почала їздити на дачу майже щодня, сподіваючись змусити свекруху поїхати.

— Ніколи не думала, що стану такою, — скаржилася вона подрузі Марійці. — Зла невістка, що зводить бідну свекруху.

— Борися за своє, — підбадьорювала Марійка. — Інакше все відберуть, залишишся ні з чим.

Натхненна, Оксана знову вирушила на дачу. Ганна Іванівна метушилася по господарству: двір був прибраний, на клумбах виблискували нові квіти. Все виглядало затишніше. Але Оксана відігнала ці думки.

— Що ви тут влаштували? — обурилася вона. — Хто вам дозволив чіпати мою землю?

— Оксанко, ти чого? — зніяковіла свекруха. — Тарас сказав, що я можу…

— Мені байду— Мені байдуже, що сказав Тарас! — перебила Оксана, і в її голосі пролунало щось невблаганне, наче долоня, що вже не стисне кулака.