Останній пиріжок бабусі: історія про забуття, любов та самотність

Останній паляничок бабусі Олени: історія про забуття, любов і самотність

На околиці загубленого села під Житомиром, у маленькій хаті, жила Олена Іванівна — жінка, яку в селі звали просто Іванівною. Її ім’я давно стерлося з пам’яті сусідів, але повага до неї жила в кожному подвір’ї.

У свої дев’яносто чотири роки вона ще трималась міцно: і господарство сама вела, і город доглянутий, і в хаті — чистота, ніби тут живе не одна бабуся, а цілий загін прибиральниць. Біла накрахмалена хустка, світлий фартух, вибілені підвіконня, вимиті до блиску вікна з квітами — Іванівна була з тих, хто вмів жити гарно і гідно.

Після смерті чоловіка, що трапилася десять років тому, вона залишилася сама. Діти — троє: син Андрій, дочки Марія і Тетяна — давно переїхали у міста, розлетілися, як осіннє листя, кожен своїм шляхом. Онуки виросли, мали свої клопоти і про сільську бабусю згадували рідко. Хіба що на свята телефоном.

Але вона не ображалася. Розуміла: у всіх своє життя. А вона… Вона просто продовжувала жити, працювати, любити своїх кіз, пекти палянички й вірити, що все недаремно.

Гостинці, що повертаються назад
— Добридень, Іванівно! — якось заглянула сусідка Ніна з донечкою. — Ми за сиром прийшли. Оленка тільки твій їсть, магазинний не визнає!
— Ох, мої донечки, як же я рада! Ось вам паляничок з вишнею — улюблений Оленчин.
— Дякую, бабусю! — щиро посміхнулась дівчинка.
— Балую вас, знаю, — сміялась Олена. — А кого мені ще балувати, як не дітей? Мої все не їдять, всі зайняті… Ось недавно Грицько, сусід, назад привіз мої гостинці — каже, не взяли. Ані паляничків, ані сиру, ані молока, ані варення — “не їмо”. А я, як дурна, старалася…

Сусідки розуміюче переглянулись. Вони знали: син приїжджав лише раз на рік — начальника на рибалку привіз. Онук — з друзями на травневі, цілу ніч пили й галасували. Вранці — і слід застиг. А доньки вже п’ять років не з’являлись. Їхні онуки, коли були малі, що літо у бабусі проводили. Тепер — забули дорогу, вертілись десь по курортах.

— А кози твої як? Не важко вже з ними? — спитала Ніна.
— Куди без них? Вони мені життя тримають. Без діла — землі ляжеш. А з ними — і вставати треба, і годувати, і доїти… Рух — це життя, Ніночко.

Город, що вже не потрібен
Влітку Іванівна, як завжди, копошилась у городі. На грядках — ідеальний порядок. Помідори, капуста, картопля, огірки… Все по поличках, ані травинки. Але сусіди помітили: бабуся частіше зупиняється, важко дихає.

Одного разу впала — погано стало. Попросила Ніну: подзвони дітям, скажи — мамі погано. Та подзвонила. Але ніхто не приїхав. Ні Андрій, ні Марія, ні Тетяна. Лише тиша на тому кінці дроту.

Сусіди виходили Іванівну як могли. Грицько ліки привіз, Ніна доїла кіз, годувала курей, інша сусідка носила борщ, пироги. Бабуся соромилась — не звикла бути обузою.

Послабла. Зовсім. Написала листа:
“Заберіть мене до себе. Не можу вже сама…”

Відповіді не було. Ніби в повітря писала.

Прощання
Влітку вона вирішила: досить. Кіз віддала Ніні. Грядки не садила — вперше за п’ятдесят років. Сиділа біля вікна, дивилася на зарослий травою город — той, який так любила, і який тепер не могла підняти.

Одного разу знайшла у сінях старі шкільні зошити. Вирвала звідти чистий аркуш, довго писала. Кожну букву — з болем, кожне слово — зі сльозою. Потім поклала записку на стіл, поруч — торбинку з грішми.

…Ішов дощ. Кілька днів поспіль з димаря не йшов дим. Сусіди занепокоїлись.

ЗаСусіди зайшли всередину й побачили її в останньому сні — спокійну, ніби після довгої праці, нарешті відпочиваючу.