«Невидима роль матері: Історія колишньої невістки після розлучення»

«Ще й не така вже й мати»: Світлана Михайлівна про життя колишньої невістки після розлучення

Світлана Михайлівна з Чернігова не може змиритися з тим, як склався життєвий шлях її сина та його колишньої дружини. Те, якою стала Олеся після розлучення, свекруха називає не інакше як «безвідповідальною легковажністю».

— Син кинув Олесю з дитиною, так, я його не виправдовую. Хоча серце матері, хочеш не хочеш, все одно болить за нього. Одружився швидко, на своїй першій любові — на Мар’яні, з якою ще в університеті зустрічався. Тоді, поки він у армії служив, вона за його друга вийшла заміж. А тепер розлучилася, син з нею знову зустрівся десь у супермаркеті — і все, закрутилося наново. У них уже й спільний син народився. Усе, здавалося б, гаразд.

Олесю він зустрів після армії. Працювали разом. Швидко одружилися, народилася Софійка. Спочатку здавалося — сім’я міцна. Але потім, як виявилося, стара любов взяла гору.

Розлучення пройшло спокійно, без скандалів. Сін пішов, залишивши колишній жінці квартиру, меблі, усе. Забрав лише свої речі. Олеся поводилася гідно, не заважала ні батькові, ні бабусі спілкуватися з Софійкою.

— Але те, що вона витворяє після розлучення — це розумом не осягнути, — хитає головою Світлана Михайлівна.

Сусідки, звісно, одразу зацікавилися:
— Що, п’є? Гуляє? Чоловіків приводить?
— Ні, — кривиться Світлана Михайлівна. — Вона не п’є, та й не з тих, щоб за чоловіками бігати. Але поводиться так, ніби в неї все життя чудове. Завжди весела, постійно з кимось зустрічається, то на дачу, то на природу, то в похід, то в неї гості. Ніби не вона після розлучення залишилася з дитиною, а він!

Олеся бере Софійку з собою всюди. Каже, що свіже повітря корисне, що дівчинці потрібне спілкування, що подруги теж з дітьми. А Світлані Михайлівні це не до вподоби:
— Хто знає, хто ще на цих пікніках буває? Чоловіки? Розведенки? Горілка? Цигарки? Дитина це все бачить, чує. Що за виховання?

Жінка впевнена — з онукою їй було б краще:
— У мене вона б і домашній борщ їла, і до театру ходила. А не по подругах тинялася.

Світлана Михайлівна намагалася вплинути на сина, щоб той поговорив із колишньою дружиною:
— Скажи їй, мовляв, порядок нехай у вихованні буде. Софійка — і твоя донька теж. У тебе нова сім’я — добре. Але дівчинка не повинна рости в цьому балагані.

Син лише плечима знизав:
— Мамо, я не маю права втручатися. Це я сім’ю зруйнував. Вона сама знає, як жити.

Він платить аліменти, спілкується з донькою, коли Олеся сама привозить її до бабусі. До їхнього дому колишня невістка Світлану Михайлівну вже давно не запрошує:
— Завжди якісь справи, завжди немає часу. Я, каже, зайнята. А я певна, що просто боїться, щоб я їй у вічі правди не сказала. Може, вже нового чоловіка знайшла. А раптом він Софійку ображає?

Недавно Олеся прямо сказала по телефону:
— Якщо ви й далі лізтимете в моє особисте життя, то Софійку до вас водити не буду. Бачитиметеся раз на місяць у парку. І взагалі, будьте вдячні, що я не заважаю спілкуванню. Інша б на моєму місці давно всіх послала, після того як ваш син мені зрадив і пішов до іншої. А я заради доньки стримуюся.

Світлана Михайлівна обурена:
— Уявіть, ще й на мене ображається. Я, значить, для онуки душу рву, а вона мене виставляє винною!

— Що ж мені тепер робити? — скаржиться жінка подругам. — Невже ж не можна хоч слово сказати, якщо щось не подобається? Чи я вже ніхто? Може, мені з її матір’ю поговорити? Колишньою свахою? Нехай втумає свою доньку. Не для того я сина виростила, щоб потім дивитися, як моя онука росте в цій легковажності.

Що скажете, дівчата? Я права, що переживаю? Чи дійсно варто відійти вбік і не втручатися? Але як спокійно дивитися, коли мою онуку виховує от така вітрогонка?

Життєва істина проста: іноді треба просто довіритися тим, хто поряд, і не намагатися керувати чужим щастям. Бо щастя кожної людини — у її власних руках.