З життя
Тінь перед щастям

**Тінь напередодні щастя**
У мальовничому містечку біля пагорбів, де ранковий туман обіймав вулички, Соломія з подругами гучно святкувала дівич-вечір. Завтра вона стане дружиною свого нареченого, Дмитра. Веселоща тривала: лунали тости, сміх, грала музика. Раптом у двері постукали. Соломія, поправляючи сукню, пішла відчинити.
— Добривечір, — ніжно, з легким винуватим відтінком, промовила літня жінка на порозі. Її обличчя, вкрите зморшками, здавалося дещо знайомим.
— Добривечір, — відповіла Соломія, і в повітрі зависла напружена тиша. Вона чекала, що скаже незнайомка.
— Я прийшла попередити: не виходь за Дмитра, — раптом випалила гостя, і її очі, немов вугілля, впілися в Соломію.
— Що? Чому? — дівчина остовпіло дивилася на стару, не розуміючи, що відбувається.
—
Напередодні весілля подруги, як і належить, влаштували Соломії дівич-вечір. Останні роки вона жила у невеликому будиночку на околиці, який дістався їй від бабусі. Дім був скромний, але затишний — з дерев’яною підлогою, вікнами, за якими шуміли старі явори. Хоча дорога на роботу займала годину, Соломія не нарікала. Тут повітря пахло полином, стиглими грушами та ранковою росою. Вранці шаруділо листя, ввечері співали цвіркуни, і цей простий побут наповнював її душу спокоєм, якого так бракувало у міському галасі.
Подруги пропонували відзначити дівич-вечір у модному клубі чи ресторані, але Соломія наполігла на своєму домі. Це було не лише прощання з дівоцтвом — це було прощання з її пристановищем, з цим куточком тиші.
Дмитро, її наречений, категорично відмовлявся жити за містом. «На пенсії, може, і потягне до грядок, — казав він, — а зараз я не збираюсь витрачати півдня на дорогу. Що в цій глушині гарного? Тоска зелена!»
Соломія мовчки погоджувалася. Дім залишиться, вона буде навідуватися по вихідних. Але їхні погляди на життя часто розходилися. Вони сперечалися і через дрібниці, і через серйозне: куди витрачати гроші, де відпочивати, як виховувати майбутніх дітей. Дмитро завжди перший мирився — привозив квіти, водив у кав’ярню, клявся у коханні. Його почуття були яскравими, поривчастими, як літня злива.
Кохала Соломія? Вона відганяла ці думки. Коли вона замислювалася, у душі замість тріпотіння з’являлася пустка — холодна, безодня, яка ковтала все, що їй було дороге: старі книжки у потертих палітурках, чай з м’ятою в улюбленій кружці з мальвами, навіть її кота, що муркотів у неї на колінах. Від цього ставало моторошно. Звісно, це були лишеКоли через рік Соломія й Олексій стояли біля вікна свого відновленого будиночка, дивлячись, як сонечко грає в краплинах дощу на листях яворів, вона зрозуміла, що Евдокія Федорівна була права — справжнє щастя чекало на неї саме тут, у цьому тихому куточку, де кожен ранок пахне травами, а вечори наповнені теплом справжньої любові.
