«Коли холодні страви, гарячі спогади: історія матері, що пішла з немовлям»

У кухні пахло смаженими котлетами. Оксана спритно перевертала їх на сковороді, чекаючи того самого хрусткого золотистого кольору. Маленький Богданчик тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День виявився виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.

Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів серце стискається.

— Тарасе, підійди до Богданчика! — гукнула Оксана, не обертаючись, але сподіваючись на реакцію чоловіка.

Тиша.

Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й метнулася до кімнати. Взяла сина на руки, пригорнула, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Запах гіркоти розлився кухнею.

— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Тарасе, — гірко сказала вона.

Син знову почав нявкати. А Тарас? Сидів, немов приклеєний, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.

— Тарасе! Я нічого не встигаю! Підійди до дитини! — скрикнула Оксана, підвищуючи голос. І тут із кімнати лунав у захваті чоловічий крик:

— ГОООООЛ!!!

Від цього крику Богданчик заревів ще голосніше.

Оксана знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — усередині все кипіло. Повернувшись на кухню, сіла за стіл, закривши очі. Потім підійшла до чоловіка.

— Тарасе, будь ласка. Прогуляйся з Богданчиком. Мені треба закінчити справи на кухні, та й просто перевести подих…

— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відводячи очей від екрана.

— Все. З мене досить, — холодно промовила Оксана. — Насолоджуйся своєю свободою, Тарасику. Я йду. До мами.

Вона зібрала речі, зібрала малого. У колясці допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Оксана стояла біля дверей рідного дому.

— Мамо, ми з Богданчиком поживемо в тебе. Трохи. — Голос її тремтів, але в очах була рішучість.

— Живіть, скільки треба, — сказала мати. — Ви що, посварились?

— Ні, просто я втомилась. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, гаразд?

Вечором задзвонив телефон. На екрані — «Тарас».

— Оксано, ти куди пішла? — здивовано запитав він.

— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?

— Я нічого не чув… — пробурмотів він.

— Ось у чому твоя проблема — ти не чуєш. Мене. Нашого сина. Тільки себе й м’яч по полю.

— Знову почалося, — буркнув він і відключився.

За годину — новий дзвінок:

— А вечеря де? Чому не приготувала?

— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Тому що все — на мені.

— І коли ти повернешся?

— Не знаю. Може, через місяць. Може, через два.

— То навіщо ти взагалі заміж виходила, якщо від мамки поїхати не можеш?!

— Навіщо? — голос її підвищився. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати й слухати про твій футбол?! Усе дитинство мріяла про це! Справжня казка!

— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Я краще розлучуся, аніж під каблуком буду!

— Ну й іди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.

Мати, яка сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:

— Та все ж посварились, так?

— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомогти. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай котиться.

— Оксано, не спіши. Так, він неТаня повернулась й вийшла, залишивши двері відчинені навстіж, бо знала — іноді найкращий урок для чоловіка, який не слухає, це порожня хата.