Connect with us

З життя

ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ НЕПЕРЕДБАЧЕНОЇ СІМ’Ї

Published

on

**ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАРОЧНОЇ РОДИНИ**

Того літа я втекла. Просто зібрала валізу, замкнула двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мама крикнула мені в спину:

— Хабарниця! І щоб навіть не думала повертатися, коли принесеш на собі!

Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолаха, нічим не провинилася, але мама штовхала її капцями, ніби саме вона була причиною її самотності.

Мені було її шкода — правда. Але жити з нею було неможливо. Я мріяла втекти з шістнадцяти. І ось, мрія збулася. Я стала зрадницею.

Мама залишилася без об’єкта контролю, без підопічної для виховання, без слухачки для нотацій. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Виходять, не попрощавшись.

Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — гнівно, маніпулятивно, жалібно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті трубки, вічний запах валідолу. Я жила з почуттям провини.

І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, виводити з себе, виховувати та дарувати їй відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:

— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Мамі кота купимо.

Він кивнув. У нього в роті були борщ і вареники, а коли ти після студентських дошираків отримуєш домашню їжу, сперечатися безглуздо. Він просто жував і вдячно хрустів. Я його виховувала, як мама — мене. Коло замкнулося.

У суботню ранкову спеку ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас смородом, галасом, духотою. Мене відразу занурило. Спочатку подумала — це від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість обіду. Але зрозуміла: це не кефір.

Це безнадія.

У клітках, коробках, ящиках — продавалася самотність. Гакаюча, нявкаюча, криклива, писклива. Це була відчайдушна живність. Вона дивилася очима, благала, клянчила. Голова закрутилася по-справжньому.

Я йшла між рядами й думала: «Відкрити б усі двері… закричати: «Тікайте! Я їх затримаю!» Але не зробила. Плелась далі, під поглядами сотень приречених.

— Поїхали, — сказала я чоловікові.

— Без кота? — здивувався він.

— Гаразд, візьмемо оцю, — ткнула в найближчу клітку.

Там сиділа бойова морда, вся плямиста, втомлена, з виразом «Та що треба?». Продавець огризнувся:

— 7 500 гривень. Це бенгал.

Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: або порода, або лайка — типу «Це ж трендець!» Ми з чоловіком тільки-но почали заробляти. Копили мені на зимову куртку. А тут — 7 500 за кота. Це вся зима в одній покупці.

— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.

— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Любов безкоштовна.

— Але не кожна, — парирувала я. — Ця — з паспортом!

Ми посварилися. І тут під прилавком щось метнулося. Кошеня. Сіре, лисаве, з очима, як дві повні чашки. Він вискочив і вчепився мені в штанину.

— Чий він? — запитала я.

— Та нічий. Лишайний, бродячий. Викиньте його, — махнув рукою продавець.

Чоловік подивився на кошеня й сказав:

— Ось це — тещин варіант. Він виживе в будь-якому пеклі.

Я глянула на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.

Кошеня згорнулося в мені на руках, смішно підібравши лапки. Воно було кумедне, але таке… щире. Без паспорта, без родоводу, але справжнє.

— До мами одразу? — запитав чоловік.

— Ні. Її треба вимити, вилікувати, привести у божеський вигляд. А то шпалери в коридорі навіть вона не переживе.

Вдома виявилося — це кішка. Швидка, бешкетна, як вітер. За один вечір вона порвала мої колготки, залишила шерсть на светрі чоловіка, віддерла шпалери й зробила сальто на задніх лапах.

Ми її лікували. Мили, возили до ветеринара, одягали нашийник від бліх. І дали ім’я — Лада. Скорочено — Ладошка. Бо вміщалася на долоні. Така крихітка.

За тиждень Ладошка стала повноправною частиною будинку. Масажистка, будильник, комік, психотерапевт. Вона муркотіла, як пральна машинка, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапи. Ховалася в білизні та чатувала під ванною.

Настав час — везти її до мами. Я написала: «У нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не могли зібратися. Голова боліла, як завжди від цього кефіру. А Ладошка ганяла по квартирі, весело переслідуючи власну тінь. У неї були плани на день.

— Лови її, — сказав чоловік, — я не хочу бути співучасником зради.

Ми поїхали. Літо пекло через лобове скло. Ладошка важко дихала, розпласталася на спині й підставила живМи повернули назад, бо зрозуміли — ця маленька бісова душа вже давно стала нашою родиною.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотирнадцять + двадцять =

Також цікаво:

FR28 хвилин ago

La Dette de Cire

Le dimanche où tout a basculé sentait la cire d’abeille et le rôti de veau. J’avais préparé une tarte aux...

ES3 години ago

Tres años sin memoria y mi pasado me encontró en la playa

El ventilador seguía girando, pero de repente el aire dejó de moverse para mí. —¿Un bebé? —Tiene dos años y...

BG5 години ago

Загубеният син

Двадесет години. Толкова години броях дните, откакто детето ми изчезна от двора на баба си в Пловдив. Двадесет години, значи....

ES6 години ago

**Trece años y una foto borrosa**

Mi nombre es Julián Ramírez. Tengo trece años. Trabajo desde los once en el taller de mi tío Chava, en...

BG6 години ago

Не го написах, за да ме харесат

Нощната смяна в Трето районно в Пловдив е като да чакаш влак, който винаги закъснява. Седнал съм на дежурство, пред...

BG7 години ago

Миражът в снега

Седях в ресторанта на хотела в Боровец, когато тя влезе. Не че я познавах. Просто беше трудно да не я...

PT8 години ago

A metade que ficou na lata

A dona Irací estava debaixo do sol de Salvador, escolhendo tomate na barraca da Dona Zefa, quando o neto puxou...

BG8 години ago

Грамотата от 1978-ма

# Грамотата от 1978-ма Четиридесет и осем години стоях зад този клавирен инструмент. Не искам да кажа пиано — то...