Незнайома вуличка

Сьогодні знову розгнівалося небо. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, гуде, ніби хтось згори скидає величезні камені й кидає їх просто в землю. Я та матуся прокинулися одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела в ванну.

Коли починається цей страшний гуркіт, ми завжди ховаємося там — у найменшій кімнаті нашої хати, біля відра й рушників. Ми сіли на холодну підлогу. Матуся шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала благати: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав спокій… щоб скінчилася війна.

Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так мені казали хлопці з подвір’я. Хоча я їх давно не бачив — мама не дозволяє мені виходити на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.

Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… і нудно. Я згадав про Топтика — мого м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.

— Мамо, принеси мені Топтика, будь ласка, — попросив я.

Вона подивилася на мене, міцно притиснула.

— Зараз же?

— Так, я хочу його обійняти. Він допоможе.

Матуся завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, усміхнулася й сказала:

— Тільки ти не виходь звідси, гаразд?

Я похитав головою. І став чекати.

Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так сильно, що весь будинок здригнувся. По підлозі покотилася плитка, що відвалилася від стіни. Я злякався. Дуже сильно. Але матуся наказала мені не виходити, і я лишився. Я почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Матуся обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, я все це вивчу. Я дуже чекаю на цей день.

Я знову почав рахунок, але мама не поверталася. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.

Пил завис у повітрі, ніби густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивилися мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилася. Десь під завалом мав бути і Топтик… а може, і матуся.

Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.

Я подумав, що матуся злякалася й вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я маю знайти її.

Я помітив, що її капці лишилися в коридорі. Значить, вона втекла боса. Я надягнув куртку й вийшов надвір.

Надворі було темно й лячно. Холод проймав до кісток. Я глянув навколо — і не пізнав свій район. Все було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. В іншого не було стіни. Крамниця, де матуся купувала хліб, стала чорною й мертвою.

«Мабуть, вулиця вночі завжди така», — подумав я. «Або це все зробила війна…»

Якби війна була поряд — я би сильно штовхнув її ногою. Я би крикнув: «Іди звідси, звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона би злякалася. Бо я — сильний.

Я йшов до нашої площі, де раніше завжди літали голуби. Сьогодні їх не було. Я підвів очі — і побачив: із неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона ніби летіла просто до мене.

Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.

Я став на коліна. Так, як робить матуся, коли молиться. Заплющив очі.

— Нехай матуся знайдеться. І Топтик теж. І нехай війна піде назавжди.

Я більше нічого не просив.