Connect with us

З життя

Тень перед радостью

Published

on

Тень накануне счастья

В маленьком городке под Рязанью, где утренний туман ложится на луга, как пуховый платок, Наталья с подругами громко справляла девичник. Завтра она становилась женой своего жениха, Дмитрия. Гуляли вовсю: звенели рюмки, лилась музыка, смех стоял такой, что, казалось, стены дрожали. Вдруг раздался стук в дверь. Наталья, поправляя платье с вышивкой, пошла открывать.

— Добрый вечер, — произнесла стоявшая на пороге пожилая женщина с виноватой ноткой в голосе. Её морщинистое лицо казалось смутно знакомым.
— Добрый вечер, — ответила Наталья. В воздухе повисло неловкое молчание. Она ждала, что скажет незнакомка.
— Пришла предупредить: не выходи за Дмитрия, — вдруг выпалила гостья, и её глаза, словно два уголька, впились в Наталью.
— Что? Почему? — растерялась девушка, чувствуя, как холодеют пальцы.

***

Накануне свадьбы подруги устроили Наталье девичник, как и положено. Последние годы она жила в маленьком домике на краю городка, доставшемся от бабушки. Дом был простой, но уютный: скрипучие половицы, резные наличники, а за окнами — старые берёзы. Хоть и добираться до работы было далековато, Наталья не жаловалась. Здесь пахло чабрецом, яблоками и дождём. Утром шелестела листва, вечерами стрекотали кузнечики, и эта простая жизнь грела душу, которой так недоставало покоя в городской суматохе.

Подруги предлагали отметить в кафе или клубе, но Наталья настояла на своём. Это был не просто вечер перед свадьбой — прощание с её тихим уголком.

Дмитрий, её жених, наотрез отказывался жить за городом. «На пенсии, может, и потянет на природу, — говорил он, — а сейчас я не собиралась тратить полжизни на дорогу. Что в этой глуши хорошего?»

Наталья молча соглашалась. Дом останется, будет приезжать по выходным. Но взгляды у них часто расходились. Спорили обо всём: как тратить деньги, где отдыхать, как растить детей. Дмитрий первым мирился: дарил цветы, водил в рестораны, клялся в любви. Его чувства были яркими, как летняя гроза.

Любила ли Наталья? Она гнала эти мысли. Когда задумывалась, в груди вместо тепла расстилалась пустота — холодная, бездонная, затягивающая всё, что ей дорого: старые книги с потрёпанными корешками, чай с мелиссой в любимой кружке, даже её кота Ваську, мурлыкавшего на коленях. От этого становилось жутко.

Наталья не любила Дмитрия. Но всё равно шла под венец. Он был старше на восемь лет, с положением, уверенный в себе. «С таким не пропадёшь», — шептались подруги. Наталья кивала, пряча сомнения. И вот — день свадьбы назначен. Белое платье висело в шкафу, маня и пугая. Сегодня — шампанское, закуски, смех, а завтра — клятва у алтаря.

Сквозь шум Наталья еле расслышала стук. Гостей больше не ждали. Она подошла к двери.

— Добрый вечер, — сказала пожилая женщина. Выглядела она как учительница из советского прошлого: седые волосы в пучке, тёмный кардиган, строгая юбка, стоптанные туфли. Но глаза — серые, пронзительные — смотрели так, будто видели её насквозь.

— Добрый, — ответила Наталья, ожидая продолжения.

— Зови меня Агафья Степановна. Я мать Ивана Белова, — представилась женщина.

— С Иваном что-то случилось? Или с Петей? — встревожилась Наталья. Иван был её соседом, а Петя — его сыном. Жена ушла от него пару лет назад, оставив с ребёнком и долгами. Иван не сдался, работал, воспитывал сына строго, но с любовью. Наталья помогала по-соседски: пекла пироги, приносила Пете книжки, посадила под их окнами бархатцы. Иван тоже не оставался в долгу — чинил ей забор, помогал с ремонтом. Петя звал Наталью гулять, вместе собирали малину, из которой она варила варенье, делясь с ними.

— Нет, с ними всё хорошо, — успокоила Агафья Степановна. — И во многом благодаря тебе. Приехала к сыну, решила зайти поблагодарить.

— Да что вы, — смутилась Наталья. — Так, по-соседски…

— За это и спасибо, — перебила старушка, и в голосе её зазвучали стальные нотки. — Не сердись, Наташенька. Я старая, но правду вижу. Не выходи за Дмитрия. — Её глаза потемнели.

— Простите? — Наталья опешила. — Откуда вы знаете про Дмитрия? О чём вы? — Она вдруг поняла. — Ой, я же не влюблена в вашего Ивана, мы просто друзья! — засмеялась она нервно.

— Это я знаю, — спокойно сказала Агафья Степановна. —

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × п'ять =

Також цікаво:

З життя30 хвилин ago

Сестра чоловіка вирішила, що лише ми повинні пестити її дітей

Сестра мого чоловіка вирішила, що її дітей мають балувати лише ми Я вийшла заміж за Олега майже вісім років тому....

З життя31 хвилина ago

Несподіване побажання: чому ми мусимо піти на зустріч?

Чоловікова сестра вирішила, що її дітей мають балувати ми — і тільки ми Я вийшла заміж за Дмитра майже вісім...

З життя2 години ago

Тіні забутого: любов та прощення через час

У тихому містечку Коростень, де старі каштани кидали тіні на вузькі вулички, Богдан із досадою думав: «Ну давай, ще поплач!»...

З життя2 години ago

Вічна мама: Чоловік, що ніколи не виріс

Ярослав так і залишився маминим хлопчиком — навіть ставши дорослим чоловіком. Коли я нарешті вирішила вийти заміж, мені було вже...

З життя3 години ago

Півроку під одним дахом зі свекрухою: як вона зруйнувала наше кохання

Півроку під однією дахою зі свекрухою: як вона зруйнувала наш шлюб Півроку тому моє життя перетворилося на нескінченний стрес. Моя...

З життя4 години ago

Свекровь не вважає моїх дітей справжніми внуками через те, що я не її донька

Щоденник Завжди думала, що мені пощастило не лише з чоловіком, а й із його родиною. Тарас — лагідний, розсудливий, з...

З життя5 години ago

Я — лише мама. Про любов — ані прав, ані часу

Я — лише мама. Про кохання — ні права, ні часу. Моїй доньці Олені виповнилось шістнадцять. Молодшому, Дмитрику, — дванадцять....

З життя6 години ago

Чоловік вважає, що я погана господиня — рішення після розмови з мамою

Микола вирішив, що я погана господиня — після розмови з мамою Ми з Миколою одружилися трохи більше роки тому. До...