Гріх із горіхом, ядро в діжці

ТОЙ ВІДТИНКИ ГРІХ

— Ну якого біса йому в такі літа з молодими дурнями мотатись? Сорок шість! Що в нього в голові? Ця дівчина могла б його донею бути! Яка там може бути кохання? Хм… Упав, як віл у ярмо! Не розумію й розуміти не хочу! — обурено вигукувала Оксана, згадуючи вчинки свого чоловіка.

Її найкраща подруга Марія слухала, хитаючи головою.

— Не поспішай з висновками, Оксанко. Все вла́диться. У тебе ж ідеальна родина, — намагалася заспокоїти подругу Марія.

Хоча й Марія, і колеги з роботи, і сусіди добре знали — спокій зразкової родини Оксани тримався на волосині.

Її чоловік, Тарас, ніби зі звою зірвався. Весь у себе.

…Все почалося з аварії. Саме ця випадковість переросла спочатку у миттєве захоплення, а потім — у останнє палке кохання.

Була зима. Ожеледиця. Тарас щодня їздив до офісу на своїй машині. Того дня він їхав обережно, повільно. На пішохідному переході зупинився.

Раптом із нізвідки вискочила дівчина і впала на капот його авто. Тарас не розібрався, що сталося. На мить йому здалося, що вона навмисне кинулася під колеса. Але роздумувати було неколи. Він вистрибнув із машини на допомогу.

Дівчина стогнала, тримаючись за руку.

Тарас посадив її в авто і хотів везти до лікарні, але та відмовилася. Казала, що їй уже краще. А от від гарячої кави не відмовилася б…

Тарас привіз незнайомку до офісу.

Нагодував кавою з бутербродами.

Познайомилися. Її звали Соломією. Тарас помітив, що вона була гарненька. Лагідне личко, кучері, як у янгола, і такий самий спокій у погляді. Ще вона здавалася привабливою, ніби із казки. Хотілося дивитися на неї без кінця, слухати її м’який голос. Але Тарас швидко взяв себе в руки. Струсив головою, ніби прокидаючись, і випровадив дівчину. Він і так витратив чимало робочого часу. На прощання вручив їй свою візитку — проста ввічливість.

— Соломіє, телефонуйте, якщо щось…

До вечора Тарас уже забув про ту випадкову зустріч.

Але через два дні Соломія подзвонила. Попросила зустрічі. Мала, мовляв, дуже важливу справу.

Тарас, відчуваючи провину, погодився.

«Потерпіла» відчинила двері своєї маленької квартирки. Тарас увійшов. У дівчини була перев’язана права рука.

— Бачите, Тарасе… Хотіла повісити картину на кухні. Не виходить. Рука болить. Допоможете? — скривилася від болю Соломія.

— Звичайно, допоможу. Давайте інструменти, — одразу згодився Тарас.

Картину швидко прикріпили до стіни. А на кухонному столі вже стояла пляшка вина та тарілка із фруктами.

— Цю подію треба відзначити. Давно мріяла повісити цю картину, але чоловічих рук не вистачало, — запросила Соломія гостя до столу.

Тарас не зміг відмовити. Йому стало шкода дівчину. Така гарна — і сама…

Вино випили під розмови, фрукти лишилися. Їсти не хотілося. Була лише одна спрага — говорити, говорити, говорити…

Додому Тарас повернувся задумливий і збентежений. Була пізня ніч. Дружина Оксана і донька Настя спали мирним сном. Вони знали — для Тараса робота завжди на першому місці. Бувало, повертався і під ранок.

А через півроку Тарас оголосив, що йде з родини. Оксана і Настя подумали, що він збожеволів. Звісно, Оксана помічала зміни в чоловікові. По-перше, він забув про її день народження. Такого ніколи не було. По-друге, сімейний бюджет раптом зменшився втричі. По-третє, Тарас рідше бував вдома. Можна було продовжити й до десятого…

Оксана відганяла від себе лихі думки. Не хотілося вірити в найгірше. Вона завжди сміялася з приказки «сивина в бороду, а диявол в ребро».

Оксана була впевнена у своєму чоловікові на всі сто. Тим більше, вона завжди доглядала за собою. Навіть мала шанувальників з роботи. Але всі їхні спроби розбивалися об її вірність. Оксана любила лише чоловіка й вірила лише йому. А тепер такий удар!

В істериці вона кинулася до доньки Насті.

— Настуню, дізнайся у тата все. Хто ця розлучниця? Наскільки це серйозно?

А Настя, потай від матері, вже відвідала батька. Їй теж кортіло дізнатися всю правду.

— Мамо, скажу тобі гірку правду. Наш тато закоханий. Без сумніву. Ця дівчина на п’ять років старша за мене. Їй двадцять шість. У неї гарне ім’я — Соломія. Знаєш, мені здалося, вона дуже схожа на тебе в молодості. Таке саме обличчя, — випалила Настя.

Оксана від цих слів зблідла. А коли Настя показала фото розлучниці на телефоні, Оксана попросила заспокійливе.

— Господи! Невже? Цього не може бути! — прикро скрикнула вона.

Настя не розуміла, що відбувається.

…У старих гріхів довга тінь. «Ось вона мене й наздогнала…» — зневіжено подумала ОксанаОксана мовчки повернулася додому, усвідомлюючи, що інколи найглибші рани завдають не чужі люди, а ті, кого ми колись самі покинули.