Не змогла відчути любов

— Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Марічка? — дівчина хитренько оглянула нас з подругою.

— Я Марічка. А що? — здивовано спитала я.

— Тримай листа, Марічко. Від Богдана, — незнайомка дістала з кишені халата пом’ятий конверт і простягнула мені.

— Від Богдана? А де ж він сам? — здивувалася я.

— Його перевели в інтернат для дорослих. Чекав він тебе, Марічко, як спасіння. Очі виглядав. А цей лист дав мені почитати, щоб я помилки перевірила. Не хотів Богдан соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.

…Якось ми з подругою, гуляючи, натрапили на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, так і тягнуло на пригоди.

Ми з Даринкою сіли на лавку. Балакали, сміялися. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.

— Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися? — хлопець простягнув мені руку. — Богдан.

Я у відповідь:

— Марічка. А це моя подруга Даринка. А мовчазного друга як звати?

— Тарас, — тихо промовив другий.

Хлопці здалися нам занадто правильними і старомодними. Богдан діловито зауважив:

— Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Даринки дуже відверте декольте.

— Гм… Хлопці, не заглядайте, куди не слід. А то очі, ненароком, “розбіжаться”, — жартували ми з Даринкою.

— Але ж ми чоловіки, як же не заглядати? А ще, може, й палите? — допитувався доброчесний Богдан.

— Звісно палимо. Але не в затяжку, — кокетували ми.

Тільки тоді ми з Даринкою помітили, що в хлопців щось не так з ногами.

Богдан ледве пересувався, Тарас сильно кульгав.

— Ви тут лікуєтеся? — припустила я.

— Так. Я в мотоцикл врізався. А Тарас невдало зі скелі в воду стрибнув, — швидко відповів Богдан. — Нас скоро випишуть.

Ми з Даринкою, звісно, повірили їхньій “легенді”. Тоді ми й гадки не мали, що Богдан і Тарас — інваліди дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми для них стали глотком свободи.

Вони жили та вчилися у закритому світі. Кожен із них мав вигадану історію: аварію, падіння, бійку…

Богдан і Тарас виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.

Ми з Даринкою почали приходити до них щотижня.

По-перше, їх було шкода, хотілося підбадьорити хлопців; по-друге, у них було чому поучитися.

Наші зустрічі стали звичкою.

Богдан почав дарувати мені квіти, зірвані з клумби, Тарас кожного разу ніс оригамі, зроблені своїми руками, і соромливо вручав Даринці.

Потім ми вчетверо сідали на лавку: Богдан біля мене, Тарас відвертався до нас спиною і дивився тільки на Даринку. Подруга червоніла, але було видно — їй приємно з сором’язливим Тарасом. Ми балакали про все і ні про що.

Промайнуло тепле літо.

Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду — випускний клас. Одним словом, ми з Даринкою зовсім забули про наших випадкових знайомих.

…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду — довгоочікуване літо, час надій.

Ми з Даринкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Богдан і Тарас: у одного — квіти, у другого — оригамі. Але ми намарно прочекали дві години.

Раптом із дверей вийшла дівчина і підійшла до нас. Вона й передала мені листа від Богдана. Я відкрила конверт:

*”Кохана Марічко! Ти мій пахучий цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не зрозуміла, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене життям. Півроку я надаремно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула мене. Як шкода! Шляхи у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені погано без тебе! Побачити б тебе хоч раз! Хочу вдихнути, а дихати нічим…

Мені й Тарасові минуло вісімнадцять. Нас восени переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимось. Душа розривається! Сподіваюся, переболію тобою й одужаю.

Бувай, найдорожча!”*

Підпис: *”назавжди твій Богдан.”*

У конверті лежала засушена квітка.

Мені стало неймовірно соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. В голові промайнуло: *”ми відповідаємо за тих, кого приручили.”*

Я й не підозрювала, які пристрасти палали в душі Богдана. Але я не могла відповісти йому взаємністю. Ніяких почуттів, крім доброзичливості, я не відчувала. Так, трохи кокетувала, дражнила його. Підкидала дровини в вогонь його захоплення. Але не думала, що мій легкий флірт обернеться для нього пожежею кохання.

…З того часу минуло багато років. Лист пожовІ тепер, коли я згадую про ті літні дні, у серці болить одне: інколи ми так і не вчимося розпізнавати справжні почуття, поки вони не залишать нас назавжди.