Історія червневих днів

Червнева історія

Почалося все з того, що дитячі черевики, які моя знайома Олена сушила на своєму підвіконні, бо балкона в них не було, впали вниз.

— Я ж казала, що так колись і буде, — буркнула мама Олени, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як ти їх тепер дістанеш? Сто разів повторювала — не треба по калюжах скакати. Сушити ніде, замінного взуття нема!

— Мам, це ж червневий дощ! Така насолда — пройтись по воді!

— А цього року червень надто мокрий.

Олена перехилилася через вікно — на вулиці сіяло сонце, і справді, черевики лежали на балконі знизу.

Будинок був новий, жили вони там недавно, і ні Олена, ні мама ніколи не бачили сусіда знизу. Говорили, що там мешкав якийсь старий холостяк.

Мама з донькою часто скаржилися на планування: «Ну навіщо тому сусідові балкон, він же там ніколи не з’являється? Зробили б на нашому поверсі, а то нам сушити ніде!»

— Іди зараз, подзвони йому. Марися в чому завтра до садочка піде?

Марися — кучерява трирічна дівчинка — не надто переймалася тим, що завтра їй ні в чому йти, і намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся вчасно захлопнула віконце і погрозила їй пальцем.

Тим часом Олена вже сходила до сусіда.

— Його нема вдома. Як завжди.

Мама Олени відповіла:

— Ковальчучиха з першого під’їзду казала, що він водій автобуса. Тепер спробуй вгадати, коли він з’явиться. Який у нього графік?

— Пізніше ще сходжу, — буркнула Олена.

Ввечері вона спускалася знову і знову, але сусіда так і не було. Марисі доброзичлива подруга Олени привезла старі кеди, з яких виріс її син — на пару днів у садочок вистачить.

Марися була дуже незадоволена новим взуттям. Але робити було нічого — і наступного дня, і післязавтра Олена з мамою спускалися вниз, але так і не встигали застати сусіда.

— Може, він взагалі тут не живе?

— А я бачила в нього вчора вночі, о другій, світ горів, — повідомила Ковальчучиха, яка зайшла по сіль та побалакати. — Я свого кота, розбійника, ловила, ніяк додому не йшов.

— О другій ночі? Ми вже спали, — здивовано відповіла Олена.

— А навіщо ви його вичікуєте? Напишіть записку, підсуньте під двері. Отак, мовляв, на вашому балконі наші черевики, принесіть, будь ласка, бо вас удома не застаємо.

— Як це нам самім не спало на думку? Чудова ідея! Не дарма вас старшою по під’їзду обрали!

Так і зробили — написали записку. Марися теж долучилася, намалювала внизу мордочку ведмедика: «Це портрет мого ведмедика!» Мама з донькою урочисто спустилися й підсунули під двері згорнутий листок.

У двері подзвонили того ж вечора.

— Сусід! — скрикнули разом Олена й Марина (бабуся вже встигла від’їхати, Ковальчучиха теж попрощалася) і кинулися відчиняти.

На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія автобуса. Він вітався й з усмішкою простягнув черевики та іграшки: «Знайшов у себе на балконі. Ваші?» — звернувся він до Марисі. Вона кивнула й защебетала:

— А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого ведмедика?

Сусід трохи зніяковів від такого натиску, мовчки кивнув.

Поки Олена дякувала йому за те, що приніс черевики, Марися вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Олена тільки чула уривки її белькоту:

— А в мене тата немає, а мама варить смачне какао!

— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олена оживилася:

— Хочете, я зварю какао? У мене фірмовий рецепт. Любите з корицею?

— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся. Бабуся в дитинстві варила, з тих пір люблю, саме з корицею.

Так, слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи до півночі на кухні. Вже й Марися лягла спати, довіриво попрощавшись: «Приходь ще, ти нам сподобався!» А вони говорили й говорили — Олена й Богдан. Про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про дощ у червні, про те, що стати водієм міжміського автобуса — це була його дитяча мрія.

Потім пішов літній дощ, гучний і раптовий, приносячи з собою прохолоду й аромат квітучих під вікном дерев. А Богдан згадав:

— Ну, я пішов!

Олена, так само, як і Марися, сказала:

— Приходьте ще! — ледь не додавши, як і донька, що він їй сподобався.

Богдан потім приходив знову і знову. Поки не залишився назавжди.

«Вона йому завжди на роботу какао готує, а це ж я її навчила! І обоє люблять під дощем гуляти!» — пошепки розповіла Марисина бабуся Ковальчучисі, гуляючи через рік з коляскою, у якій вже спав Марисин братик.

Ковальчучиха замислено зітхнула:

— Люблю какао…