Ніколи не пізно почати

Колись давно, коли ще вітер віяв інакше, а серце билося молодо, сталося те, про що досі розповідають у нашому селі.

— Мамо, ти зовсім з глузду з‘їхала?!

Слова доньки вдарили Олену, немов ніж у саме серце.

Боляче.

Вона мовчки чистила картоплю.

— На нас уже пальцями показують! Мати загуляла! Та щоб був тато — він чоловік, але ж ти… жінка! Хазяйка роду! Тобі не соромно?!

Сльоза скотилася по Олениній щокі, затрималась на мить та впала на руку. За нею — друга, третя… Скоро сльози лилися безперервно, а донька все гнівалася.

Микола, чоловік Олени, сидів на стільці, понуро опустивши плечі та випнувши губу.

— У нас батько хворий, ти що робиш?! Йому догляд потрібен! — Микола всхлипнув. — Невже так можна? Мамо? Він тобі молодість віддав, разом дитину виростили, а тепер що? Як захворів — ти вирішила хвостом помахати? Ні, моя дорога, так не робиться…

— А як робиться? — спитала Олена.

— Що?! Ти жартуєш?! Подивись на тата… вона жартує!

— Я тобі, Насте, ніби не мати рідна, а ворог запеклий… Ото, за батька так схопилася…

— Мамо! Що ти вигадуєш? Що з себе жертву корчиш? Ні, нема вже сил! Зараз подзвоню бабусям, хай вони з тобою розбираються! Ганьба!

— Уявляєш, — обернувшись до батька, казала Настя, — я йду з університету, а вони… під ручку, по алеї… Він їй віршики читає, мабуть, сам складає, так, мамо? Про кохання, чи не так?

— Зла ти, Насте, зла й дурна. Молода ще…

— Дивись! Ані трохи каяття! Досить, я дзвоню бабусям, хай приходять!

Олена мовчки випрямилась, розгладила складки на хустці, змахнула невидимі порошинки.

Встала.

— Гаразд, мої рідні. Піду я.

— Куди, Оленко?

— Іду від тебе, Миколо.

— Як це — «йду»? Куди? А я? Я як?!

Донька в цю мить, блискаючи на матір очима, щось гаряче говорила в телефон.

— НааасНастя обернулася й побачила, як мати виходить із хати з валізкою, а в її очах, нарешті, світився спокій — немов вона знайшла те, що так довго шукала.