З життя
Ніколи не пізно почати
Колись давно, коли ще вітер віяв інакше, а серце билося молодо, сталося те, про що досі розповідають у нашому селі.
— Мамо, ти зовсім з глузду з‘їхала?!
Слова доньки вдарили Олену, немов ніж у саме серце.
Боляче.
Вона мовчки чистила картоплю.
— На нас уже пальцями показують! Мати загуляла! Та щоб був тато — він чоловік, але ж ти… жінка! Хазяйка роду! Тобі не соромно?!
Сльоза скотилася по Олениній щокі, затрималась на мить та впала на руку. За нею — друга, третя… Скоро сльози лилися безперервно, а донька все гнівалася.
Микола, чоловік Олени, сидів на стільці, понуро опустивши плечі та випнувши губу.
— У нас батько хворий, ти що робиш?! Йому догляд потрібен! — Микола всхлипнув. — Невже так можна? Мамо? Він тобі молодість віддав, разом дитину виростили, а тепер що? Як захворів — ти вирішила хвостом помахати? Ні, моя дорога, так не робиться…
— А як робиться? — спитала Олена.
— Що?! Ти жартуєш?! Подивись на тата… вона жартує!
— Я тобі, Насте, ніби не мати рідна, а ворог запеклий… Ото, за батька так схопилася…
— Мамо! Що ти вигадуєш? Що з себе жертву корчиш? Ні, нема вже сил! Зараз подзвоню бабусям, хай вони з тобою розбираються! Ганьба!
— Уявляєш, — обернувшись до батька, казала Настя, — я йду з університету, а вони… під ручку, по алеї… Він їй віршики читає, мабуть, сам складає, так, мамо? Про кохання, чи не так?
— Зла ти, Насте, зла й дурна. Молода ще…
— Дивись! Ані трохи каяття! Досить, я дзвоню бабусям, хай приходять!
Олена мовчки випрямилась, розгладила складки на хустці, змахнула невидимі порошинки.
Встала.
— Гаразд, мої рідні. Піду я.
— Куди, Оленко?
— Іду від тебе, Миколо.
— Як це — «йду»? Куди? А я? Я як?!
Донька в цю мить, блискаючи на матір очима, щось гаряче говорила в телефон.
— НааасНастя обернулася й побачила, як мати виходить із хати з валізкою, а в її очах, нарешті, світився спокій — немов вона знайшла те, що так довго шукала.
