Після школи я вирушила в шлях, залишивши вдома важкі обов’язки

Було таке, що мати лаяла мене за те, що я не допомагала їй доглядати за хворим братом. Після закінчення школи я зібрала речі та втекла з дому.

Моя мати не соромиться й пише мені повні люті повідомлення. Я вже заблокувала багато номерів, але вона щоразу пише з нового. Слова її лишаються жорстокими, сповненими прокльонів. Вона бажає мені смерті та хвороб.

Як можна таке писати власній доньці? Вона не вважає це поганим. Десять років для неї існував лише мій брат Данило, а я була потрібна лише для прибирання та догляду за ним.

–––––

У нас з братом були різні батьки. Мати вийшла заміж вдруге, коли мені було дванадцять. Я не пам’ятаю свого рідного батька, але мати ніколи не казала про нього нічого доброго. У дитинстві я думала, що він був поганою людиною, бо мати постійно зневажала його без причини. Тепер я в схожій ситуації.

Мій вітчим був звичайною людиною, ми не сварилися, ставилися один до одного з повагою, але з дистанцією. Я не вважала його батьком, але коли просила допомоги, наприклад, з уроками, він ніколи не відмовляв.

Коли мені було тринадцять, мати народила Данила. Дуже скоро стало зрозуміло, що дитина хвора, і вони з вітчимом почали ходити по лікарях. Спочатку була надія, але з часом ставало гірше.

Лікарі спочатку діагностували розумову відсталість, потім – важку невиліковну хворобу. Мій вітчим це важко пережив — у нього стався серцевий напад, і через тиждень у реанімації він помер. Моє життя перетворилося на пекло.

–––––

Я розумію матір. Їй було важко з дитиною, яка то кричала, то робила собі або іншим боляче, то поводилася дивно. Але коли їй пропонували віддати його до спеціального закладу, вона відмовлялася, казала, що це її хрест і вона його понесе.

Сама вона не впоралася, тож половина обов’язків впала на мене. Я йшла зі школи, мати — на роботу, а я лишалася з Данилом. Було важко, іноді гидливо, адже такі діти не завжди контролюють себе.

У мене не було звичайного життя підлітка. Школа, потім брат, поки мати працювала. Коли вона поверталася, я садилася за уроки, але й тут його крики заважали.

Матір тричі пропонували віддати сина до закладу, але вона щоразу відмовлялася, казала, що впорається. Але я не впоралася. Після школи я зібрала речі й втекла, коли мати сказала, що я не піду вчитися, бо муситиму доглядати за братом.

–––––

Я жила у подруги, знайшла роботу, потім зняла кімнату. Про навчання довелося забути — не було грошей.

Майже десять років я не живу вдома і не спілкуюся з матір’ю. Коли в мене стало краще, я спробувала з нею зв’язатися. Думала, працюватиму та надсилатиму гроші, щоб допомогти якось. Але зустріла лише ненависть.

Вона кричала, що я її зрадила, кинула саму з хворою дитиною, а тепер намагаюся все виправити. Вимагала повернутися. Перед очима знову постали ті ж образи, і мене знудило.

Я сказала, що готова допомагати грошима, але більше нічим. Вона почала лаяти мене, і ми більше не розмовляли. Тепер мати періодично надсилає мені злі повідомлення з різних номерів. Я вже не сподіваюся, що колись ми помиримося.

Кожен робить свій вибір. Вона зробила свій, і я — свій. Але кожен раз, коли приходить таке повідомлення, мені робиться бридко…